Живу зараз у своїх батьків, мабуть, із чоловіком у нас нічого вже не вийде. Але це його вибір, треба було про такі речі, як бажання виховувати молодшого брата, розмовляти до весілля, а не ставити мене перед фактом.
Мені зараз двадцять дев’ять років, а моєму чоловікові тридцять. Має молодшого брата, якому чотирнадцять років. Якщо знати мою свекруху, то така різниця між дітьми не викликає подиву.
Вона жінка, яка завжди жила лиш для себе однієї . Їй не була потрібна перша дитина, мій чоловік, але тому пощастило, батько після розлучення забрав до себе та виховував. А ось молодшому братові не пощастило. Його батько вмовив дружину подарувати йому сина, а коли хлопцеві виповнилося дев’ять років, пішов у засвіти. Свекруха до дітей, м’яко кажучи, байдужа.
Свекруха ж звикла завжди бути за “мужом”. Вона не звикла, що на своє життя треба заробляти самій. Рік після того, як не стало її чоловіка вона жила за рахунок мого чоловіка, а потім знову вийшла заміж.
У чоловіка свекрухи є свої діти, які вже виросли та живуть окремо. А про те, що він має стати татом ще й сину жінки, він і чути не бажав… У результаті хлопчина у нас був практично постійно, але усе одно додому повертався.
Я про цю ситуацію знала, але не припускала, що у чоловіка вистачить розуму забрати дитину жити до нас. Готова була приймати його на свята та навіть на канікули, але жити постійно – це вже перебір. Причому чоловік у мене навіть не запитав. Привіз його на осінні канікули, як ні в чому не бувало, слова не сказав. Я тільки помітила, що речей забагато.
Потім канікули скінчилися, а брат нікуди не поїхав, залишившись у нас. Це мене насторожило, і я запитала у чоловіка, що відбувається. Він без заперечень відрапортував, що тепер його брат житиме у нас. Не запитав, не запропонував, а просто поставив мене перед фактом, що вже відбувся.
Брат у чоловіка непоганий, але він дитина до якої потрібен підхід. Слухає він тільки мого чоловіка і свою маму. Я хоч і не лізу до нього ніколи, проте найпростіше моє прохання завжди зустрічається вороже.
Але одна річ потерпіти його тиждень, два, місяць, а інша розуміти, що це тепер на років вісім мінімум. Поки він закінчить школу, поки піде вчитись. І його ж треба буде утримувати і на щось вчити.
Чоловік запевняє, що тільки-но брат закінчить школу, він стане самостійним і окремо житиме, сам себе забезпечуючи, але щось я в це дуже слабо вірю. До того ж чоловік почав розмовляти, що ось брата виростимо, а там уже й про своїх дітей подумати можна. Тонкий такий натяк, що поки він свого братика на ноги не поставить, своїх дітей у нас не буде.
Це мене також не влаштовує. Я планувала стати мамою уже ось0ось, адже мені вже двадцять дев’ять років. Куди відкладати, чого очікувати?
Чоловікові я сказала все, що думаю з цього приводу. І що не вірю, що це всього лише до закінчення школи, і що я не хочу виховувати чужу дитину. І що такі рішення він сам не мав права ухвалювати.
– Ти ж знаєш, як усе було. Я не міг вчинити інакше.
Як мінімум міг би зі мною це обговорити, а не ставити перед фактом. Я теж маю право голосу в сім’ї, і мене це питання також стосується.
З чоловіком ми тоді так і не знайшли спільної мови, я переїхала до батьків. Не знаю, як вирішиться ця ситуація, але так, як зараз, мене не влаштовує. Це розходиться із моїми планами на сімейне життя.
15,12,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.
