Стас скинув рюкзак з інструментами прямо в передпокої. Плече тягнуло від важкого перфоратора, а в роті пересохло.
Він ще не встиг роззутися, як почув голос дружини з кухні.
— О, ти вже тут? А я якраз викликала майстра. Сказали, скоро буде.
— Якого майстра, Вік? Ти про що? — Стас насупився, розшнуровуючи кросівки.
— Ну, «чоловік на годину». На сайті були відгуки, кажуть, приходить такий спритний і все робить. Мені такий і треба.
— Ти жартуєш? — Стас випрямився. — Ти дзвониш мені на роботу, питаєш, коли я буду, а сама в цей час замовляєш якогось лівого чоловіка до нас додому? Тобі не здається, що це занадто?
— А що мені залишається? — Віка вийшла в коридор, тримаючи в руках кухонний рушник. — Ти пів року обіцяєш подивитися на поличку у ванній. Вона скоро впаде комусь на голову.
— Я працюю по десять годин, Вік. У мене на об’єктах такі ж полички, тільки їх там сотні.
— Клієнтам ти робиш, а вдома — ні. Тому я вирішила, що краще заплатити професіоналу, який не буде розповідати про важку долю і малу зарплату.
Стас глибоко вдихнув. Його дратував цей тон.
— Добре. Раз ти хочеш майстра — ти його отримаєш.
Він підняв свій рюкзак, вийшов за двері, почекав хвилину і різко натиснув на дзвоник. Віка відчинила майже одразу. Її обличчя було непроникним.
— Добрий день. Викликали майстра? — сухо запитав Стас.
— Викликала. Проходьте. Що у вас з розцінками?
— Чотириста гривень за виклик. Що саме не працює?
Віка провела його у вітальню і вказала на старе крісло, яке стояло трохи навскіс.
— Ось. Ніжка хитається. Чоловік каже, що воно просто старе, а я думаю, що хтось не вміє тримати в руках викрутку.
Стас підійшов до крісла, перевернув його і демонстративно похитав ніжку.
— Тут усе нормально. Просто крісло має свій ліміт ваги. Якщо на нього сідати з розгону, то жодне дерево не витримає. Може, варто менше налягати на солодке вечорами?
— Ви собі дозволяєте забагато, — холодним голосом зауважила Віка. — Краще подивіться на розетку на кухні. Вона іскрить.
— Розетка іскрить, бо в неї ввімкнено одночасно чайник, мікрохвильовку і кавоварку. Жодна проводка в цьому будинку не розрахована на таку жадібність до комфорту.
Вони перейшли до ванної. Стас глянув на ту саму поличку, яка стала причиною сварки. Вона дійсно висіла на одному дюбелі, завалена десятками пляшечок.
— Це не поличка, це цілий склад, — пробурчав він. — Тут ваги на п’ять кілограмів. Постав сюди звичайне мило — і нічого не відвалиться. Ваш чоловік, мабуть, просто чекав, поки ви нарешті викинете цей непотріб.
— Мій чоловік просто лінивий, — відрізала вона. — А ще у нас раковина забилася. Сказав, що проблема в стояку і треба викликати ЖЕК.
— Правильно сказав. Якщо туди виливати жир після смаження котлет, то ніякий майстер не допоможе. До речі, про котлети. Чому на кухні такий запах? Суп знову підгорів?
— Не чіпайте плиту! Там у мене все під контролем.
— Я бачу. Професійним оком бачу, що каструлі пора міняти, а господиню — відправляти на курси кулінарії. Бо те, що я їв вчора… тобто, те, що ви готуєте, — це виклик для шлунку.
Віка мовчки стиснула зуби. Вона пішла до вбиральні і вказала на двері.
— Двері погано зачиняються. Треба щось зробити з замком. Покажіть, як воно працює.
Стас зайшов всередину, штовхнув двері. Вони зачинилися з сухим клацанням. Він натиснув на ручку — вона не піддалася. Натиснув сильніше — замок просто прокрутився всередині.
— Ну от, — почувся голос Віки з того боку. — Тепер ти там посидиш і подумаєш, як треба все робити вчасно.
— Вік, це не смішно. Відкрий.
— Не можу. Ти ж сам сказав, що замок не зламаний. А я всього лише «істеричка», яка не вміє готувати. Посидь, відпочинь від десятигодинного робочого дня.
Стас сів на кришку унітаза. У маленькому приміщенні було душно. Він чув, як на кухні грюкає посуд, як ллється вода.
Злість поступово зникала, залишаючи лише важку, свинцеву втому.
— Вік, — покликав він через деякий час.
— Що? — вона підійшла до дверей. Голос звучав вже не так впевнено.
— Я сьогодні на об’єкті розетку перевіряв. Коротнуло так, що ледь не злетів з драбини. Всі пальці оніміли. Перед очима реально все життя пробігло. Навіть діда покійного побачив.
— Що? — Віка притихла. — Ти не казав.
— А коли казати? Ти ж тільки про поличку. Я приходжу, а мені замість «привіт» — список справ. Я розумію, що треба зробити. Але іноді просто хочеться посидіти в тиші. Хоча б п’ять хвилин. Не майстром, не чоловіком на годину, а просто людиною.
— Стас… я не знала. Ти завжди такий, ніби тобі все по барабану. Бурчиш і все.
— Бо якщо я перестану бурчати, я просто впаду. Вибач за те, що про суп наговорив. Суп нормальний.
— І ти вибач. Я просто хотіла, щоб ти звернув увагу на дім. На мене.
— Відкривай вже. Я реально все поремонтую. Завтра субота, займуся.
Віка натиснула на ручку зі свого боку. Потім ще раз. Потім смикнула двері на себе.
— Стас, вони не відкриваються.
— В сенсі? Натисни сильніше на засувку.
— Я натискаю. Вона просто бовтається. Стас, я серйозно, заклинило.
Він підвівся і смикнув двері зсередини. Ручка залишилася у нього в руці.
— Оце приїхали.
— І що тепер? — голос Віки затремтів.
— Тепер я точно знаю, що завтра я цей замок поміняю. Якщо, звісно, ти знайдеш інструменти в моєму рюкзаку і зможеш просунути мені пласку викрутку під дверима.
— Стас, ти ж казав, що ти майстер. Зроби щось!
— Вік, я не знаю як це відкрити без болгарки.
— Не кажи так. Ти найкращий майстер. Придумай щось.
— Почекай. Спробуй знайти в кишені рюкзака такий тонкий штифт. Може, вийде відтиснути язичок.
Вони порпалися з тими дверима ще хвилин двадцять. Врешті-решт, замок піддався з гучним тріском.
— Все, — сказав він, відкидаючи зламану ручку. — Ремонту не буде. Будуть нові двері.
— Бог з ними, з тими дверима, — вона притулилася до його плеча. — Ти живий? Пальці не болять?
— Живий. Тільки їсти хочу неймовірно.
Вони пішли на кухню. Стас сів їсти, а Віка сіла навпроти, підперши щоку рукою.
— Знаєш, — сказав він між ковтками, — я завтра ту поличку все-таки прикручу. Тільки на два дюбелі замість одного.
— Не треба. Я половину банок викину. Вони там дійсно зайві.
— Ну, дивись сама. Клієнт завжди правий.
Вони сиділи в сутінках кухні, і вперше за довгий час у квартирі було мирно.
