fbpx
Без категорії
Тихенько зареєстрували шлюб. Після тієї урочистої події Іринка не прийшла ночувати додому. На ранок, коли доїла корову, почула: – Я не буду питати, де ти була. Мені все зрозуміло. Я не хочу, щоб ти думала, що я зовсім з глузду з’їхав. Я тебе не зачеплю. Не бійся мене. Одне прошу – не бійся мене

Петрович, так називали в селі цього похмурого, замкнутого в собі чоловіка, сидів на порозі й куpив. Розмова з сусідом зовсім вибила його зі звичної життєвої колії. Він жалів свого сусіда. Можливо, через те, що все, що відбувалося на сусідському обійсті, завжди було на очах. Старий чоловік залишився з двома дітьми – своїми племінниками – віч-на-віч з життєвими негараздами.

Отримував мізерну пенсію. Дітям якусь допомогу давали. Хіба можна на таке прожити? Тримали город біля хати. Щодня там гнула спину п’ятнадцятирічна Іринка. Петрович не раз, бувало, з-за розлогої старої яблуні, що розкинулася недбало на самісінькій межі, спостерігав за тендітним дівчам, яке цілими днями могло зазирати до грядок, підгортати картоплю чи сушити сіно. І де та сила в цім юнім виснаженім тiлі береться?

Хлопчик, брат Іринки, був ще зовсім малим, щоб підсобити сестрі. Та й зі старого дядька що візьмеш? І так долею ображений. Кожен у селі вважав старого чоловіка божевільним. Подейкували люди, що замолоду був він нормальним, як усі. Та дружина, з якою прожив недовго, покинула його, обібрала дім до нитки й поїхала до родичів. Після того запив чоловік, помутнішав його розум. Таким і залишився назавжди. Щоправда, це не завадило йому взяти під опіку сестриних дітей після її безглуздої см3epті (забирала теля з поля у жaxливу грозу, й у неї вдapила блискавка). Ні, та опіка законно оформленою не була. Та де ж тих пташенят подіти? Іринці – сім років, а Сергійкові – тільки два. Допомагали чоловікові ставити діток на ноги чужі люди. Та яка там поміч? У кожного – своє життя, свої проблеми.

Бідувала сім’я. Бувало, що й на хліб копійки не вистачало. Сусід їхній, Петрович, допомагав найбільше. Частенько забирав дітей до себе погодувати, хоч і самому не з медом жилося. Самотня людина – то вже людина нещасна. Але якось зводив кінці з кінцями – як-не-як, здоpова людина.

Сорок п’ять років прожив на цій землі, а, виявляється, так нічого й не придбав – ні сім’ї, ні дітей, ні достатку. Хоча життя обіцяло багато. Ходив у плавання, заробляв шалені гроші. Але не було кому спинити буйну голову. Тринькав зароблене направо й наліво. Нічого для себе не жалів. Думав, що так буде вічно. Недалекоглядним був замолоду. Сталося так, що Петрович потрапив у одну не дуже гарну історію. І без вини винного заcудили до двох років ув’язнення. Той період у житті хлопця був жаxливим сном. Пережив якось, витримав. Повернувся в далеке своє село, де не залишилося жодної рідної душі, жив самотиною на закинутому обійсті.

… Дощ лив, як із відра. Петрович переглядав газету.

Двері рвучко відчинилися, й на порозі з’явився Сергійко. Випалив одним подихом:

– Дядько пoмер.

… Пoхoвали. Бродив Петрович після поминок сусідським подвір’ям, кімнатами, стеля в яких ось-ось могла зірватися й впасти на голову, зустрічався з безпорадним поглядом Іринки.

– Певно, перебирайтеся до мене. Не зможете ви вдвох впоратися.

… Минуло декілька днів. Все стало на свої місця. Іринка якось відігрілася біля чужого тепла. От тільки Петрович утратив спокій. Не міг спокійно дивитися на струнку вродливу красуню, яка жила поруч. Невже вперше закохався? Ця думка мyчила щодня все сильніше. І з почуттям своїм нічого не міг вдіяти. Невже так і проживе вік, не відкрившись, не розповівши про те, що хвилює? А що, як не згодиться? Все-таки, ген яка різниця у віці?

Іринка розгубилася після того плутаного зізнання, якось бoлісно поглянула в очі своєму рятівникові й… погодилася. Але не тому, що він, Петрович, був їй небайдужим. Відчувала, що винні вони з братом цьому чоловікові за те, що простягнув їм руку в біді.

Тихенько зареєстрували шлюб. Навіть село сприйняло таку звістку як щось цілком природне й зрозуміле. Мовляв, дівчині буде краще та й брату теж. Що висидить? Посивіє в дівках. Бо, крім краси, більше нічого за душею не має. Після тієї урочистої події Іринка не прийшла ночувати додому. На ранок, коли доїла корову, почула:

– Я не буду питати, де ти була. Мені все зрозуміло. Я не хочу, щоб ти думала, що я зовсім з глузду з’їхав. Я тебе не зачеплю. Не бійся мене. Одне прошу – не бійся мене…

Він уже жалкував. Краще б стpаждав через те, що Іринка для нього недосяжна, ніж від думки, що він їй неприємний і близьким ніколи не стане.

Не розмовляли декілька днів. Займалися своїми справами. Все повернулося назад. От тільки штамп у паспорті з’явився недоречно й випадково. Та замість колишньої Іринки в хаті опинилася чужа-чужісінька людина. Вона старалася довести, що вдячна Петровичу за все, працювала, не покладаючи рук, вигадувала приємні несподіванки. Та виходило це в неї не зовсім вдало.

А потім сталася в її житті подія, яка змінила все довкола. Вона закохалася. З’явився у їхньому селі молодий агроном. Впала йому в очі Іринка. Не звертав уваги на зауваження, що, мовляв, бідна, без роду, без хати й тину. Впадав за дівчиною. Зникала вечорами Іринка.

Стpaждав Петрович. Та вирішив не руйнувати того трепетного стану, в якому перебувала дівчина. Нехай. Можливо, то в її житті єдина казка. От до нього вона завітала запізно, настільки пізно, що стала не його казкою. Бoліла душа, ой, як бoліла! Та в такі роки з душевним бoлем уже вмієш налагоджувати більш-менш мирні стосунки.

А одного вечора, якраз на Івана Купала, коли дівчата щастя своє посеред папороті шукають і вінки за водою пускають, гукнули з порога:

– Петровичу, можна в гості?

Читайте також: «Відчепися! Погуляли – і все!». Сніжана плaкала, обнiмала за шию, благально заглядала в очі. І тоді Віктор, взявши дівчину за комір пальта, виштoвхнув її зі своєї квартири

Вийшов назустріч тому голосу – Іринка з … агрономом.

– Розмова є до тебе, Петровичу. Віддай Ірину за мене. У вас же нічого не складеться.

Не сподобалася Петровичу та молодеча переконаність, проковтнув образу. Повернувся поволі й пішов. Уранці покликав Іринку, котра тихенько снувала подвір’ям, по господарству поралася:

– Я не хочу тебе неволити й життя твоє руйнувати не збираюся. Вистачить з мене й інших гріхів. Одружуйтеся. Кохайте одне одного… Й мене на весілля не забудьте запросити.

Усміхнувся сумно-сумно. І стрепенувся, коли Іринка його поцiлувала.

За матеріалами – Українське слово, автор – Наталія ГЕРМАН.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

facebook