Вечір був теплим, пахло смаженим м’ясом і літніми квітами. Ми з кумою Олесею сиділи на подвір’ї, біля мангала, де тихо потріскували дрова.
Чоловік мій, Тарас, саме перевертав шашлики, а діти бігали неподалік, сміючись. На годиннику ледь дев’ята вечора, до сну ще далеко.
Раптом хвіртка що розділяла наше подвір’я грюкнули, і на наше подвір’я влетіла Олена, сестра Тараса. Її обличчя пашіло, очі блищали від злості.
– Що це за гуляння посеред ночі? – почалала вона, не привітавшись. – У мене діти сплять, а ви тут дим розвели, галасуєте!
Я здивовано глянула на неї, намагаючись не втрачати спокій.
– Олено, ми ж тихо сидимо. Музики немає, просто вечеряємо з гостями.
– Тихо? – фиркнула вона. – У мене від вашого диму голова обертом! Ви мені весь вечір зіпсували, безсовісні! Зараз мамі подзвоню, хай вона вас поставить на місце!
Олеся, моя кума, спробувала розрядити обстановку:
– Олено, та ми ж не шумимо. Хочеш, приєднуйся, шашликів вистачить.
Але Олена тільки махнула рукою і пішла, грюкнувши хвірткою. За годину подзвонила свекруха, Галина Іванівна, і почала вичитувати, що ми невдячні, що будинок її, а ми влаштовуємо тут балаган. Я ледь стримала сльози – вечір був безнадійно зіпсований.
Мене звати Наталя, мені 34 роки, і я вже п’ять років живу в маленькому будиночку у селі, що неподалік Умані. Цей будинок нам подарувала свекруха, Галина Іванівна, коли ми з Тарасом одружилися.
Я була в захваті – власне житло, та ще й у такому гарному місці! Але була умова: разом із нами у дворі житиме Олена, молодша сестра Тараса, зі своїми двома дітьми.
Тоді я не бачила в цьому проблеми. Навпаки, думала, що буде весело – родина поруч, діти гратимуться разом. Але з часом я зрозуміла, що спільне життя з Оленою – це справжнє випробування.
Ми з Тарасом одразу взялись за ремонт. Розділили двір навпіл, поставили низенький парканчик із камінчиків, щоб кожен мав свій простір.
Я посадила на нашій половині троянди, гортензії, навіть кілька яблунь. Олена облаштувала свою частину по-своєму – газон, гойдалка для дітей, мангал.
Спершу все було мирно. Наші діти, Софійка і Максимко, бігали один до одного, ділилися іграшками. Я не раз годувала її дітей після школи, коли Олена затримувалася на роботі. Мені це не було важко – я ж розумію, що дітям потрібна турбота.
Але десь через рік Олена почала змінюватися. Не знаю, що сталося – може, проблеми на роботі чи в особистому житті, але вона стала якоюсь різкою, ніби постійно незадоволеною.
Почала без дозволу заходити до нас на кухню, брати продукти – то спеції, то печиво, то навіть фрукти, які я купувала для дітей. Мені не шкода було, але ж елементарно: спитай! Одного разу я не витримала.
– Олено, де полуниця? Я ж учора купила цілу миску для дітей, – сказала я, заглянувши в холодильник.
Вона стояла біля плити, готуючи щось своє, і навіть не обернулась.
– Забрала, – кинула недбало. – Не смачна, до речі.
– Але ж це для Софійки й Максимка було, на десерт, – я намагалася говорити спокійно.
– Ой, Наталю, що ти за жаднюга? Для племінників шкода полуниці? – вона глянула на мене з таким виразом, ніби я їй щось винна.
Я промовчала, але в душі закипало. Тарас, бачачи, що я вже на межі, запропонував поміняти замок на дверях. Так ми й зробили. Після цього Олена перестала заходити до нас без запрошення, але це не вирішило всіх проблем.
Її діти, Артем і Даринка, часто бешкетували на нашій половині двору. Артем, старший, обожнював ганяти м’яча. Я не проти, але він потоптав мої квіти, які я так дбайливо садила. Одного разу я не витримала.
– Олено, подивися, що Артем зробив із моїми трояндами, – показала я на зламані кущі. – Я ж тільки вчора їх висадила.
– І що? – знизала плечима вона. – Дитина гралася.
– Нехай грається на вашій половині або на полі з друзями, – запропонувала я.
– Ти що, виганяєш мого сина з двору? – обурилася вона.
А одного разу Артем розбив м’ячем наше вікно. Я чекала, що Олена хоча б вибачиться, але вона тільки буркнула: “Це ж діти, що ти хочеш?”
Тоді я вирішила обгородити нашу частину двору сіткою й укріпити паркан. Думала, хоч так вдасться захистити свої квіти й спокій.
Але кульмінація сталася тиждень тому, коли до нас приїхали куми з Дніпра – Олеся з чоловіком Богданом.
Вони рідко бувають у нас, тож ми готувалися до їхнього приїзду, як до свята. Я прибрала весь будинок, купила м’ясо на шашлики за 1500 гривень, навіть новий посуд дістала.
Хотілося, щоб усе було ідеально. Ми розпалили мангал, сіли за стіл, сміялися, згадували старі історії. І тут з’явилася Олена з влаштувавши сцену, яку я описала на початку.
Після того вечора я довго не могла заспокоїтися. Олеся, моя кума, намагалася мене підбадьорити.
– Наталю, не бери до серця, – сказала вона, коли ми пили чай на кухні. – Вона просто заздрить, що у вас гості, що ви радієте.
– Може, й так, – зітхнула я. – Але я вже не можу так жити. Це ж наш дім, а я почуваюся, ніби в гостях.
Тарас теж був засмучений. Ми довго говорили того вечора, коли гості пішли спати.
– Наталю, може, нам подумати про переїзд? – сказав він, потираючи скроні. – Я знаю, що це складно, але так далі не можна.
– А куди ми поїдемо? – відповіла я. – Будинок належить твоїй мамі, а в нас немає грошей на нове житло. Двокімнатна квартира у місті коштує щонайменше 50 000 доларів. Де ми їх візьмемо?
Тарас мовчав. Він працює столяром, я – вчителем у школі. Наші зарплати дозволяють жити нормально, але не відкладати великі суми.
Свекруха, до речі, не раз нагадувала, що будинок – її власність, і ми маємо бути вдячними. Це прикро чути, бо ми з Тарасом вклали в цей дім не тільки гроші на ремонт, а й душу.
Наступного дня я вирішила поговорити з Оленою. Може, подумала, вдасться знайти спільну мову. Я постукала в її двері.
– Олено, можна поговорити? – почала я обережно.
Вона відчинила двері, але вигляд у неї був насторожений.
– Що тобі? – буркнула вона.
– Слухай, я не хочу сваритися. Давай домовимося, як нам жити мирно. Мені не подобається, що ми постійно сперечаємося через дрібниці.
– Дрібниці? – вона скривилася. – Це ти влаштовуєш балаган, а я маю терпіти.
– Олено, ми ж просто вечеряли з гостями. Ти могла б сказати спокійно, якщо щось не так.
– А ти могла б хоч раз подумати про інших, а не тільки про себе, – відрізала вона й зачинила двері.
Я стояла перед її дверима, відчуваючи, як усе всередині стискається. Того ж дня я подзвонила свекрусі, сподіваючись, що вона нас зрозуміє.
– Галино Іванівно, ми з Оленою ніяк не можемо порозумітися, – почала я. – Може, ви поговорите з нею?
– Наталю, ти забуваєш, чий це будинок, – відповіла вона холодно. – Я вам його дала, щоб ви жили дружно. А ти скаржишся, як мала дитина.
Я поклала слухавку, відчуваючи повну безпорадність. Тарас, коли дізнався про розмову, тільки зітхнув.
– Маму не переконаєш, – сказав він. – Вона завжди захищатиме Олену, бо та молодша.
– То що нам робити? – запитала я. – Я не хочу втрачати здоровий глузд через це все.
– Давай шукати вихід, – відповів він. – Може, візьмемо кредит, підшукаємо щось недороге. Або хоча б орендуємо квартиру, поки не зберемо на своє.
І от я сиджу зараз на кухні, дивлюся у вікно на свій двір, який так люблю, і думаю: невже єдиний вихід — тікати? Ми ж стільки сил і грошей вклали в цей будинок.
Кожна плиточка, кожен кущик троянд — це наша праця. Але жити от так, коли будь-яка вечеря чи сміх дітей може стати приводом для сцену, теж неможливо.
Я розумію, що знайти нове житло — це не просто. Ми не маємо запасів грошей, а брати кредит на 20 років — теж лячно. Можливо, є якісь інші варіанти: поставити вищий паркан, домовитися через третю людину, чітко розділити територію чи встановити якісь правила співжиття?
Я вже кілька разів пробувала говорити з Оленою, але щоразу все закінчується непорозумінням. Свекруха нас не підтримає — я це зрозуміла остаточно. І тут я ніби в глухому куті.
Що робити в такій ситуації? Переїхати, навіть якщо це буде фінансово важко? Чи спробувати ще раз знайти спільну мову з Оленою, хоч шансів майже немає?
Дорогі читачі, що б ви зробили на моєму місці?
Головна картинка ілюстративна.
