Тиждень мама у нас побула, я вже й побут налагодила, що де як, якийсь графік для себе складатись почав, аж тут дзвонить мені Ігор: “Ніно, я не можу на це дивитись спокійно. Привозь маму назад, на тата дивитись неможливо. Я готовий тобі хоч камери по всьому дому встановити, людину до неї найняти, аби ти була спокійна. Прошу про одне – не розлучай їх. Не проживуть вони довго одне без одного і крапка”. Я сіла і розгублено на маму поглянула, а вона говорити ж не може, але очі, її очі усе сказали і без слів.

Мама вдовою лишилась коли їй лиш 25 виповнилось. на той час у неї на руках залишилось двоє діток. я і сестричка моя менша. Мама важжко пережила втрату нашого батька, це я добре пам’ятаю, але руки опускати не стала, навпаки – здається за двох жити почала.

Мама змогла нас підняти і дати нам освіту хорошу. Про своє особисте життя не згадувала, хоча кавалерів мала багато:

— Такого, як татусь ваш був, уже й не має. а жлнаті – нащо мені гріх на душу брати. Ви моє життя.

Проте, коли я на другому курсі була мама познайомилась із Ігорем Михайловичем. Він теж удівець, сам виростив синів своїх. Мама дуже сумнівалась, чи вийде у них щось. Їй сорок п’ять, йому п’ятдесят. Уже дорослі люди з прожитим життям, та й діти… хоч і дорослі, а діти у кожного свої.

Однак Ігор Михайлович зумів маму оточити такою турботою і любов’ю. що вона таки вийшла за нього заміж. гарно вони життя прожили, тут нічого казати. такого чоловіка модна чекати усе життя і не пошкодувати дочекавшись. тридцять років у парі і слово “пара” то не просто слова. так вони уже між собою гарно, така у них любов, що й самому на душі тепло стає коли поглянеш.

Час минув, ми й не зоглянулись. Уже й у мене діти виросли, а мамуся зістарилась. Мала вона завжди негаразди зі здоров’ям, але Ігор Михайлович її беріг мов зіницю ока. Обоє вже сиві. він зігнувся, а все одно своїй Машуні не дає перетрудитись. Усе самнамагається. аби їй легше було. А вона й біля нього ходить і коли той не бачить, намагається поспізом усе встигнути, аби він не перетрудився сам.

Та роки є роки. однієї ночі зателефонував мені Ігорь, син Ігоря Михайловича:

— Тоню, приїзди у районку, мамі твоїй зле. ледь встигли довезти.

Мама злягла. Дякуючи Ігорю, щ встиг, жива. але поки нерухома. Надіються. що можливо хоч мова повернеться. але поки я лиш можу з нею спілкуватись поглядом. Бачу. що вона все розуміє. Питаю в неї щось. а вона моргає коли так, чи ні. Або показує очима що щось не так, то я вже здогадуюсь що і де.

Після виписки я маму до себе забрала. Думала звільнятись, але ж тоді пенсії не матиму, тому донька заборонила. Сказала, що допомагати буде мені.

Тиждень мама у мене пробула. Я вже якось для себе графік пристосовувати стала, побут налагоджувала по-тихеньку, аж тут син Ігоря Михайловича подзвонив. Просить він маму мою повернути додому. Готовий і камери встановити, аби я будь коли бачила як вона і людину найняти, аби лиш Машенько повернулась до його тата.

— Він за цей місяць, що немає її поруч на років сто постарів, осунувся, геть здав. Сидить коло вікна і лиш зітхає гірко. Живий, а вже ніби не тут. А так би вони собі укупці та разом. Тато ж і мав би заради кого прокидатись, підтримувати себе. Він он грибів сушених дістав і заточився. То ж він для Машуні збирав, а її уже й поруч немає.

Я вислухала і не помітила як щоки мокрі стали. Не знаю. чи чула мене мама чи зрозуміла по вигляду, але коли я на неї поглянула, то її погляд мені усе сказав. таких очей, такої мольби, такого прохання я ніколи в житті ще не бачила. Ніколи в житті.

Збираюсь маму в село відвезти, там Ігор із татом усе вже підготували, чекають. Донька ж моя проти, каже, що ніхто і ніколи не зможе доглянути бабусю так, як рідні. тобто ми.

Уже й сама сумніваюсь, чи варто це робити.Все ж йому вісімдесят, а Ігор живе поруч, а не в тому ж домі. Мало що статись може.

Розгубилась. як вчинити, аби потім душа спокійною була?

29,03,2023

Головна картинка ілюстративна.