Мене звуть Лариса, мені 36. Шість років тому я розлучилася з чоловіком. Він пішов до своєї коханки, яка була від нього при надії. Вони офіційно одружилися, мають сина. Я з ними не спілкувалася і гадки не мала, що в них діється.
Я живу у власній однокімнатній квартирі, працюю. Заміж більше не хочу – дуже не просто далося розлучення. Зустрічаюся із приємним чоловіком, дітей у мене немає.
Тиждень тому до мене вперше після розлучення прийшов Слава – це мій колишній чоловік. Я була дуже здивована, тому й стояла там не знаючи, як бути. Слава розповів, що в нього занедужала мама. Зрозуміло, потрібні гроші. І нічого кращого вони зі своєю коханою не вигадали, як попросити ці гроші у мене.
Кошти справді є – два місяці тому я продала квартиру, яку успадкувала від бабусі. Найприкріше, що колишній якось про це дізнався. Він в курсі цін на квартири в нашому місті, тож знає і примірну суму, яку мені вдалося отримати. І ці гроші раптом стали йому життєво необхідні. Цікавий збіг, правда?
Конкретних планів я не маю. Хотіла купити машину, тільки спочатку треба вивчитися на права, а часу зараз зовсім немає. Але це не означає, що я зобов’язана всі свої заощадження подарувати комусь. Мало, як життя повернеться. От думаю: а якби я занедужала, дали б ці люди на моє одужання хоч три гривні? Щось сумніваюсь.
У розмові пролунала фраза: “Спробуй хоча б зрозуміти, що ми з Мариною (це його теперішня дружина) зараз відчуваємо”. Цікаво, чому мої почуття нікого не хвилювали, коли Слава мені відкрито зраджував зі своєю Мариною. Потім майно ділив, аж до ложок і виделок – намагався якнайбільше настарчити для своєї нової родини.
Були посягання і на мою квартиру, куплену в іпотеку до шлюбу (виплачувала самостійно, закрила кредит за рік до розлучення). Але не зрослося. Зате я тепер повинна перейнятися їхніми почуттями.
Твердо вирішила: грошей не дам. Звичайно, зараз мені обіцяють, що віддаватимуть щомісяця фіксовану суму. Але, по-перше, скільки років триватиме повернення боргу? По-друге, де гарантія, що мені взагалі щось повернуть? У банк чомусь не звертаються – адже там віддавати треба, та з відсотками, і ніхто не братиме до уваги жодні “обставини”.
Рішення своє озвучило колишньому. Єдине, чого я від нього хочу – щоб зник з мого життя, і так достатньо здоров’я у мене забрав свого часу. Але, мабуть, у спокої мене залишати не мають наміру. Слава сказав: “Я зателефоную пізніше, коли ти добре подумаєш”. Тільки почує він те саме.
Начебто логічно: не хочу давати грошей і не дам, маю повне право. А на душі зараз дуже гидко. Все-таки мова про людину колись мені не чужу. Але колишньому з його коханкою допомагати не збираюся. Та й зрештою, саме свекруха тоді і казала чоловіку що саме він повинен забрати і повністю підтримувала його увесь час.
Як би там не було, а почуваюсь глибоко винною. Кудись ділась рішучість сказати ні. Все більше задумуюсь: а може все ж допомогти?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
