fbpx

У 32 роки Оля познайомилася з Ігорем, одиноким батьком, який виховує трьох дітей. Стосунки закрутилися швидко, діти Ігоря Ольгу прийняли, вже через місяць називали «мамою». Розписалися, жили-поживати, Оля всіх трьох усиновила. Прожили так три роки, а потім сталося непередбачене, Ігор закохався, та так, що йому буквально голову знесло. Постало питання про розлучення

На одному з сімейних свят дядько Семен запитав дев’ятирічну Олечку, ким та хоче бути. Відповідь здивувала всіх, хто був в той момент поруч:

– Мамою! Я хочу бути мамою!

– Ага, хочеш бути як мама вчителькою? – розуміюче кивнув дядечко, – Добра справа, розумничка.

– Та ні ж, я хочу бути мамою. Не як мама, а просто, мамою, – незворушно пояснила дівчинка, – Виросту, вийду заміж і у мене буде семеро дітей!

– Оооо-ля-ля! – тільки й вимовив дядько Семен.

З того дня Олечку в сім’ї так і називали, О-ля-ля, вкладаючи в це ім’я і здивування, і захоплення, і ще цілу гаму почуттів.

Сама Олечка росла в багатодітній родині, у неї був брат Толік, старший на три роки, і дві молодші сестри, Таня і Світлана. Сім’я була хороша, жили дружно, за один одного завжди горою стояли.

У дев’ятнадцять Оля вийшла заміж за Олега, серйозного, перспективного співробітника одного з наукових інститутів міста. У новоспеченого чоловіка була квартира, нехай невелика, зате своя. Там і влаштувалися молодята. Жили спочатку непогано, але потім почалися сварки, які незмінно зводилися до одного.

– Навіщо мені така дружина? – гарчав колись спокійний Олег, – Бракована! Пустоцвіт! А я дітей хочу, зрозуміла?

Заплакана Ольга дрібно кивала головою, а потім, трохи заспокоївшись говорила:

– Олежику, може, візьмемо дитинку з дитячого будинку?

– Жартуєш! Там невідомо які проблеми у дитини! Пити почне, цупити, чи ще щось! – Олег знову злився, – Мені потрібна моя дитина, моя. Спадкоємець!

Через десять років після весілля Ольга поклала на стіл обручку, довідку про те, що при надії і повернулася до батьків. Олег примчав за дружиною в той же день:

– Вернись!

Оля від чоловіка відверталася, розмовляти не хотіла, а матері сказала:

– Нехай навіть не наближається. Він мені не потрібен.

Олин стан був для всіх дивом, адже всі давно вже озвучили їй діагноз. Вдома усі ходили навколо неї навшпиньки, вгадуючи всі капризи. Олег, хоч і переведений в розряд «колишніх», постійно приїжджав, привозив гроші, якісь екзотичні продукти. Оля до себе його не підпускала, а її мати говорила:

– Словом, Олежику, все буде добре. Скоро березень, стане матір’ю, повернеться.

Але прийшов березень, потім квітень… Всі мислимі і немислимі строки пройшли, а у Олі жодних ознак грядущого материнства Лежить собі на дивані, уплітає бутерброди з ікрою, іноді ще й пінним запиває. На всі мамині обурення відповідає:

– Док сказав, що кухлик дитині не зашкодить. Навпаки, з ним в організм потрапляють корисні елементи.

У травні, коли вже відпиратися було неможливо, Оля зізналася:

– Ну так, вигадала все. Знайома довідку зробила. І що? Перестати любити мене за це? Може, це мрія всього мого життя була, відчути себе при надії.

Сім’я тільки очима кліпала, а що, так можна? Олег знову лютував:

– Знати цю ошуканку більше не хочу!

І тільки дядько Семен сміявся:

– О ля ля! Спритно ти всіх навколо пальця обвела! І правильно, нічого було в очі тикати!

У 32 роки Оля познайомилася з Ігорем, одиноким батьком, який виховує трьох дітей. Стосунки закрутилися швидко, діти Ігоря Ольгу прийняли, вже через місяць називали «мамою». Розписалися, жили-поживати, Оля всіх трьох усиновила. Сестрам вона зізнавалася:

– Чоловіка не люблю, але поважаю і ціную за те, що він дав мені можливість стати матір’ю, нехай навіть таким чином. Та й він мене особливо не любить. Йому більше не дружина потрібна, а мати дітям, так що ми знайшли один одного.

Прожили так три роки, а потім сталося непередбачене, Ігор закохався, та так, що йому буквально голову знесло. Постало питання про розлучення.

– Та хай котиться, я його не тримаю! – Оля була категорична, – Але ось дітей я йому не віддам, ось ще!

Нова пасія Ігоря на його дітей зовсім не претендувала, їй своїх хотілося. Тому і Ігор, що втратив від любові голову, легко погодився залишити дітей Ользі. Свою квартиру він продав, віддав частину, яка належить дітям, і тільки його й бачили.

– Олю! Ну ти даєш, племіннице! – дядько Семен, наш скупуватий дядько Семен, який рахує копієчку до копієчки, приніс Ользі суму, якої не вистачало для покупки окремої квартири. – Ось, тримай, мати-героїне. І ніяких «віддам», навіть не думай!

Олі було вже 36, коли в одному з міських чатів вона познайомилася з хлопцем. Саме хлопцем, був він молодший аж на 12 років, недавно закінчив університет. Коли Ольга заявила, що виходить заміж, навіть її мати сказала:

– Навіщо? Живіть так, не розписуючись. Адже зрозуміло ж, що ці стосунки швидкоплинні, твоєму Васі скоро дітей захочеться, і що робити будеш? Знову майбутню матусю вдавати?

Але вдавати нічого не довелося. Через місяць після того, як Оля з Васею розписалися, жінка заявила, що при надії. Батьки дивилися з побоюванням, знову жарти? Але ні, правда. Малюк з’явився на світ у правильний термін, а потім… Потім Олю понесло, в 2005-му вона тішилася ще одним хлопчиком, а в 2007-му взагалі примудрилася народити двічі, одного на початку лютого, а єдину дівчинку – в кінці грудня.

Дядько Семен, звичайно, був тут як тут:

– Олюююю! Ось це я розумію! Молодець, дівчинка! Не дарма я в тебе вірив!

Родичі спочатку раділи, потім насторожилися:

– У нашої Олі якесь перманентне материнство… Чи не час зупинитися? Але ж і молодий чоловік втече, семеро по лавках!

Але, незважаючи на бурчання, родичі допомагали, хто чим може, чоловіка Олиного на роботу хорошу прилаштували, допомогли купити велику машину – дітей возити, хтось старшим репетиторів оплачував, хтось середнім – спортивні секції. Всім на подив чоловік Вася виявився людиною відповідальною, дружину і дітей любить, на долю не нарікає, принаймні вголос.

Так і живуть. Старші, ті, кого Оля усиновила, вже дорослі, працюють, маму Олю обожнюють, балують подарунками та її, і молодших дітей.

Оля іноді згадує благословенні часи свого першого вигаданого ​​«цікавого стану»:

– Жила як принцеса…

Але тут же забуває про все, мчить одного годувати, другого витирати, третього з четвертою розбороняти. А коли її питаєш, чи шкодує вона про таку кількість дітей, відповідає:

– Та ні за що на світі! Це ж моя мрія була – бути мамою. Про що шкодувати, що мрія збулася?

Автор: Наталя.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page