Сьогодні — роковини завершення її життєвого шляху. Я пригадую той день, ніби це було вчора, хоча минуло вже кілька місяців після її передчасного відходу. Усе почалося з телефонного дзвінка, який застав мене зненацька.

Я була на роботі, за машинкою, коли мій мобільний телефон завибрував. На екрані світився незнайомий номер із кодом нашого рідного району. Це був Пан Семен, староста села, чоловік суворий і голосистий.

— Олено, це Семен Іванович. Я телефоную щодо твоєї матері, Марії Іванівни, — його голос одразу звучав обурено, немов я вже вчинила щось негідне.

— Так, я слухаю, Семене Івановичу. Що трапилося? — я відклала тканину і притиснула слухавку до вуха.

— Трапилося те, що вона потребує постійного догляду, Олено! Ти, мабуть, знаєш, що її стан здоров’я значно погіршився. Їй потрібна присутність когось поруч цілодобово, хто міг би допомогти з елементарними речами.

У мене в животі щось стиснулося, але я швидко опанувала себе. Емоцій не було. Лише холодна логіка.

— Я це розумію, — відповіла я рівним, майже механічним голосом. — І що ви від мене очікуєте?

— Що я очікую? — його голос підвищився на кілька тонів, ледь не зірвавшись. — Я очікую, що ти, як її донька, приїдеш і доглядатимеш за нею! Їй потрібна родина! Я вже третій день телефоную її дітям, Олено! І всі відмовляються! Що ж ви за діти такі?!

Я стиснула телефон. Я знала, що він говорить неправду. Я сумнівалася, що він узагалі зміг додзвонитися до моїх двох старших братів та сестри, які давно роз’їхалися по різних куточках країни. Але його обурення було щирим.

— Семене Івановичу, я не зможу приїхати, — мій голос не похитнувся. — Я працюю на фабриці, у мене тут сина потрібно піднімати, ми живемо на орендованій квартирі. Я не можу просто кинути все і поїхати доглядати за людиною, яка потребує постійної допомоги.

На тому кінці лінії запала важка пауза.

— Ти пропонуєш мені її покинути?

— Ні, я пропоную вам більш практичне і гуманне рішення, — відповіла я. — Якщо вона потребує постійного нагляду медичних працівників, то, можливо, варто розглянути варіант оформлення її до спеціалізованого закладу для людей похилого віку, де про неї дбатимуть професіонали. Там їй зможуть надати належний догляд і підтримку, які я, на жаль, забезпечити не зможу. Це буде краще для всіх.

— У будинок для літніх? Свою рідну матір?! — він, здавалося, готовий був просто спопелити мене через телефонний дріт. — Яка ганьба!

— Семене Івановичу, це не ганьба. Це реальність, — я відчула, як моє серце стає кам’яним. — І ви телефонуєте третій доньці, яка відмовляється. Мабуть, на це є причини. Якщо я зможу допомогти фінансово, невеликою, але регулярною сумою, я це зроблю. Але приїхати і взяти на себе догляд — ні. Це неможливо.

Розмова швидко завершилася його обуреним зітханням. Я поклала слухавку. Я не відчувала провини. Лише нестерпний смуток.

Цей епізод — це лише наслідок того, що сталося багато років тому. Для мене Марія Іванівна зникла в той день, коли здала нас, п’ятьох своїх дітей, як то кажуть, оптом, до спеціалізованого навчального закладу закритого типу.

Я була наймолодшою з усіх, коли це сталося. Різниця у віці між нами, мною, моїми двома старшими братами, Ігорем та Дмитром, і двома сестрами, Мартою та Яною, становила до семи років. Звичайно, ми потрапили в різні групи, різні класи, і наше родинне коло розчинилося у величезній, суворій «школі виживання».

Я пам’ятаю, як нас усіх привезли. Величезні, холодні приміщення, довгі коридори, наповнені чужими дітьми, і відчуття, ніби тебе викинули з потяга на ходу.

Нам довелося швидко навчитися захищатися, бо інакше ти просто не виживеш. Рідкісний день проходив без якоїсь прикрої події. Ти мусила постійно стояти за себе, за свою позицію, або захищати слабшого товариша, або відстоювати своє місце в суворій ієрархії закладу.

Старші намагалися мені допомагати, але вони не завжди були поруч. А мама? Складалося враження, що вона про нас тоді взагалі забула. Телефонні дзвінки були рідкістю. Візити — ще рідшими.

Парадоксально, але зі всіма витратами та труднощами цього закладу, нам там було краще, ніж удома. Удома ми постійно сиділи напівголодні, погано одягнені, і “милувалися” регулярними, гучними посиденьками, які організовувала мама.

У закладі ми мали чіткий розпорядок, гарячу їжу і, головне, захист від тієї сумної та хаотичної атмосфери, яка панувала в нашому рідному домі.

На канікулах нас намагалися відправляти додому, до матері, але ми з усіх сил старалися залишитися. Ми знали, що нічого доброго нас там не чекає.

Ми займалися ремонтними роботами, допомагали по господарству, працювали на заготовчих роботах — робили все, що завгодно, аби не повертатися туди, де нас не чекали.

— Ігоре, я не поїду! — казала я старшому братові, коли мені було років десять. — Краще я буду фарбувати паркан, аніж сидіти там і дивитися на її обличчя.

— І я теж, — відповідав він, — тут, принаймні, є якась справа. І ніхто не питає, чому ми такі брудні.

Спеціалізований заклад став для нас справжньою школою життя, яка навчила нас найголовнішого: надіятися лише на самого себе. Це був жорсткий, але ефективний урок.

Старші брати і сестри, ледве закінчивши школу, одразу розбіглися. Хто в професійний технікум, хто у велике місто, у невеликі училища. Я навіть не знаю, де вони зараз, ким працюють, і чи спілкуються одне з одним. Ми всі були настільки роз’єднані пережитим досвідом, що родинні зв’язки просто обірвалися.

Я розуміла, що інститут чи університет для мене — недосяжна вершина, що вимагає великих коштів і часу. Я обрала більш практичний шлях: закінчила професійно-технічне училище, отримала диплом швачки. Це давало мені можливість одразу знайти роботу.

Я влаштувалася на місцеву фабрику. Кімната в гуртожитку, яку ми ділили з подругою, здавалася мені після закладу справжнім щастям. Це був мій перший власний простір, моя свобода. Кілька років я насолоджувалася цим: свободою, незалежністю і можливістю самій приймати рішення.

Зарплата на фабриці була, звісно, не надто велика, але мені вистачало. Я навіть примудрялася відкладати невелику кількість грошей на короткі екскурсії. Дві-три доби у великому місті, де ніхто тебе не знає і ти можеш просто гуляти. Це було моє маленьке, заслужене щастя.

Мій особистий життєвий шлях був також не без труднощів. Я рано вийшла заміж, бо завагітніла. Мій чоловік був на два роки старший за мене. Спочатку все здавалося нормальним.

Але після народження нашого сина, Тараса, він почав заливати за комір. Через невеликий проміжок часу ми розійшлися.

Мені пощастило неймовірно. Як матері-одиначці мені від фабрики виділили однокімнатну квартиру. Тут я зараз і живу зі своїм сином.

Виховувати дитину самій, звичайно, нелегко. Але в мене ніколи, навіть близько, не було думки про те, щоб віддати мого Тараса до такого ж закладу, де виросла я.

Навпаки, я намагаюся давати йому все те, чого колись була позбавлена сама: насамперед, увагу і любов. Я завжди поруч. Я слухаю його розповіді про школу. Ми разом робимо уроки.

Я ціную кожну хвилину, проведену з ним. Я хочу, щоб він знав, що таке справжня материнська любов, а не холодна байдужість, яку ми відчували від нашої матері.

— Мамо, а чому ти завжди так багато працюєш? — питає Тарас, коли я пізно повертаюся з додаткової зміни.

— Тому що я хочу, щоб ти ніколи ні в чому не відчував потреби, синку, — відповідаю я, обіймаючи його. — І щоб ти знав, що я завжди буду поруч.

Я усвідомлюю, що хтось, можливо, засудить мене і моїх братів та сестер за те, що ніхто з нас не захотів доглядати за матір’ю наприкінці її життя. Староста, Семен Іванович, тоді, у телефонній розмові, ясно дав зрозуміти, що вважає нас негідними дітьми.

Я знаю, що є суспільні правила, які диктують нам обов’язок перед батьками. Але як матір, ми її не знали. Вона була для нас лише біологічною родичкою, яка прийняла рішення, що визначило всю нашу долю. Вона відмовилася від нас, коли ми були маленькими і потребували її найбільше.

Тому особливих докорів сумління у мене немає.

Після того, як я вийшла із спеціалізованого закладу, я засвоїла на все життя один чіткий урок: потрібно надіятися тільки на саму себе. І ще одне правило, яке стало моїм життєвим принципом: до інших потрібно ставитися так, як вони ставилися до тебе.

Марія Іванівна свого часу віддала нас професіоналам, які могли забезпечити нам базові потреби. Я, своєю чергою, запропонувала їй те саме: професійний догляд у спеціалізованому закладі, де їй могли надати якісну допомогу, якої я не могла забезпечити. У цьому не було ані злоби, ані мстивості, лише холодна, прагматична логіка, якій вона нас навчила.

Я зосереджена на своєму синові, Тарасі, і на створенні для нього теплого, надійного дому. Ось це — моя справжня відповідальність. І я рада, що в моєму житті тепер є лише спокій, праця і любов, а не постійний смуток і відчуття покинутості, які супроводжували мене в дитинстві. Я впевнена, що вчинила правильно. Хіба ж не так?

Головна картинка ілюстративна.