Коли дружина народила третього сина, Віктор зрозумів: для нього – це забагато. Забагато домашніх клопотів, постійного бігання за продуктами до магазинів, вічного слова «треба»…
– Якщо так буде далі, плакала моя дисертація, кар’єра, усе. Та що там говорити – я забув, коли з друзями на пиво ходив, – жалівся дружині, пише газета “Наш День“.
– Але ж вони скоро виростуть, – посміхалася Оксана і пригортала до себе то одного, то іншого малюка.
– Виростуть, як я на пенсію піду. І не посміхайся, бо мені і так нелегко, – сердито кидав Віктор дружині.
Він і сам не розумів, чому його дратує ця Оксанина посмішка – тепла, лагідна… Може, тому, що колись через цю посмішку, якусь невловиму Оксанину ніжність він втратив розум і голову, одружився на другому курсі в інституті. І ось тепер тягне цей віз… Троє дітей у той час, коли його друзі лише думають про сім’ю. Усе частіше дорікав цим Оксані.
– У чому ж я винна? – якось розплакалася вона.
– У тому, що народила його, – кричав Віктор і тицяв пальцем у бік найменшого сина. – Просив же я тебе, вистачить і двох. Ті хоч підросли трохи.
Справді, Віктор не хотів третьої дитини, згоджувалася Оксана. Але ж тепер, коли син уже є…
Докори Віктора ставали частішими. Посмішка Оксани не могла згасити ні його дратівливості, ні постійного незадоволення.
Котрогось дня Віктор не застав дружини вдома. Мабуть, пішла на прогулянку з дітьми, – подумав. І лише пізно увечері знайшов під телефоном записку: «Ми поїхали до батьків».
Він злився на Оксану: не могла йому зателефонувати, ні, написала три слова. Та ще й записку заховала, спробуй знайди. Тепер і до села добратися нічим, пізно уже, ніякий автобус не їде. Водночас, відчував, що та злість більш декоративна, награна. Насолоджувався тишею і спокоєм. Нічого, він завтра поїде до них, – заспокоював сумління, що тихесенько намагалося нагадати про Оксану і хлопчаків.
«Завтра» відкладалося на вихідні. А вихідні – до відпустки. Інколи через знайомого водія Віктор передавав дружині із синами різні подарунки.
Якось серед ночі його розбудив телефон. Десь здалека пробивався стривожений, призабутий голос Оксани.
– Іванко наш захворів, найменшенький. Треба ліків…
Першою миттю майнула думка: їхати, негайно, туди, до них, у село… Але ж завтра у нього нарада, як же це, люди повідомлені, не відміняти ж. Заступник міг би провести. Ні, йому Віктор не дуже довіряє.
Вранці він передав ліки до села тим же водієм автобуса. Нарада пройшла успішно.
Оксана більше не дзвонила і він заспокоївся: значить, у них все гаразд.
Невдовзі Віктор захистив дисертацію, отримав посаду, про яку давно мріяв. І розлучився з Оксаною. Не він – вона сама була ініціатором цієї ідеї. Що ж, так навіть ліпше. Аліменти сплачував справно, які ще у неї можуть бути претензії. Інколи заводив короткі романи з жінками. Але це все було миттєво, несерйозно. Треба було щось міняти у житті. А то недавно, як грип звалив, мусив сусідку просити піти в аптеку по ліки.
– Зараз внучка побіжить, – приязно відгукнулася та на його прохання. – Вона – миттю. Погано одному все-таки, правда?
Господи, які неделікатні люди, скривився Віктор. Коли боляче, то ще і ятрять. Вперто лізли у голову спогади. Оксана, діти… Зателефонувати чи що? Обірвав себе на півдумці. Це ж стільки років минуло.
…Того дня щось не клеїлося у Віктора, все ніби падало з рук.
Він зібрав папери.
– Попрацюю вдома, – кинув секретарці. Ще й машину, як на зло, сьогодні не взяв. Вчора трохи перепив з другом.
Стояв на зупинці, ловив таксі. Серед десятків облич пасажирів вперто вихоплював одне. Ці очі, ця посмішка… Оксана, – майнуло і захололо усередині.
Вона теж помітила його. Посміхнулася і сумніву уже не було: вона.
– А ми ось з сином до міста приїхали. В університет вступати буде.
І вона лагідно глянула на юнака, який стояв поряд. Віктор змахнув піт з обличчя.
– Може, зайдемо у кав’ярню, поговоримо?
– А й справді. Поки Юрко здасть документи…
Він замовив пляшку доброго вина. Білого, яке колись у юності любила Оксана. Крізь вікно у кав’ярню заглядало сонце.
Іскрилося у келиху з вином, губилося десь у посмішці Оксани.
– Як ви там? – ніяк не міг придумати запитання Віктор.
– Усе добре, у нас усе добре.
Хлопці уже на дівчат задивляються. То я піду? Не хочу, щоб Юрко чекав.
– Побудь ще хвилинку. Давай поговоримо, Оксано. І вино ще не випите. І…
Вона обірвала його на півслові.
– Пізно уже. А нам з сином ще до села добиратися. Прощавай…
Зіна КУШНІРУК.
