У двері настирливо подзвонили. Я ще здивувалась, бо ж пес не гавкав, а Сірко і горобця не пропустить. “Забирай свого чоловіка” – почула, як тільки відчинила двері. На порозі стояла сестра із двома торбами. “Забирай його і його матусю, чула мене?” – говорила Ліда і аж пашіла від обурення.
Три роки минуло лиш, а сестра вже прибігла. Бачте, не підійшло їй моє щастя, хоча вона усіма правдами і не правдами його собі забирала. Хто б знав, що я стільки переживу через людину, якій допомогти вирішила.
Коли батьків не стало нас залишили жити із бабусею. Мені лиш 16 виповнилось, Ліді – 10.
— Вся надія тепер на тебе, – говорив довірливо тодішній голова села. – Правильно було б вас до сиротиньця, але куди вам туди? Бабуся старенька, то тепер ти сестрі за маму і в домі за господиню.
Я працювати була звична, бо ж батьки наші ніколи нас із сестрою у шовкових пелюшках не тримали. Корівку забрали нашу до бабусі, то я й доїла і сіно заготовляла.
Бабусі дякую, вона хоч і розміняла сьомий десяток, а про нас гарно дбала. От так я стала у 16 враз дорослою, і вищою, і старшою. Для сестри була і мамою і наставницею і подругою і сестрою. От так і жили собі.
За свого Павла я заміж вийшла уже коли в Ліди була донька трирічного віку. Сестра одразу після школи заміж вийшла, а я вчитись хотіла, професію мріяла здобути престижну – медичну. Тож не до побачень, якщо ти вчишся і підробляєш.
Ну а вже як вийшла я на роботу, то там і зустріла Павла. Він до мене прийшов на консультацію і якось у нас все швидко закрутилось. Я кохала його щиро, та й він, спершу.
Павло був єдиним сином у досить таки заможній родині. Прийняли мене гарно, свекруха трішки зверхньо, але я намагалась згладжувати усі кути. Та й жили ми окремо, то якось і не помітне було оте її ставлення.
П’ятнадцять років ми у шлюбі прожили. Діток не мали, але вже й дім побудували і кар’єру, то почали й про нащадків задумуватись. Але не склалось у нас. У Павла склалось, а в мене – ні.
Одного дня на нашому порозі з’явилась моя сестра із донькою. Чоловік виставив її після 20 років шлюбу. Не було сестрі куди йти, лиш я у цілому світі і залишилась.
Знаєте, я прийняла Лідію, виділила їй кімнату, дала грошей, на час, поки вона не влаштується на роботу. Була спокійна і навіть щаслива, що сестричка поруч мене є, що я їй допомагаю.
Та й зручно як було – повертаєшся із роботи а в тебе вже й вечеря готова, і речі випрано, і у домі чисто, затишно, і спокійно. Сестра у мене домовита і хазяйновита, я тішилась, що хоч так вона від дум нелегких відпочиває.
Та от, все частіше до нас на гостину стала заходити моя свекруха. Раніше, вона так не навідувалась. Хіба на свята, а тут ледь не щовечора – приходжу, а вони із сестрою чай п’ють:
— Ліда приготувала неймовірну вечерю. А пиріжки які смачні. – говорила моя свекруха і очі під лоба пускала від захвату.
Потім, якось, уже вони стали подругами кращими і вже могли й не помічати мене. Все частіше я заставала “сімейну” вечерю, коли у тісному колі за столом сиділа моя сестра, свекруха, мій чоловік і племінниця. Мене ніхто не чекав і навіть чоловік не вставав, аби за старою звичкою поцілувати по поверненні додому.
Я знала, відчувала, до чого все йде, але ж вірити тому не хотіла. Одного дня ховаючи очі Павло сказав, що ми повинні розлучитись, бо ж він зустрів іншу: кращу і молодшу. А найприкріше – він сказав, що там у нього скоро і дитина з’явиться.
Іншою була моя сестра. Я навіть не здивувалась, я те бачила давно, вірити у те не вміла і не хотіла. Розлучення було довгим. Чоловік, з подачі сестри моєї і свекрухи колишньої, не мав наміру бути добрим до мене, чи йти із сім’ї гарно. Ділили навіть ложки і виделки, добре, що я маю звичку зберігати документи і чеки на покупки.
І от, минуло три роки, а сестриця вже прибігла повертати мені мого колишнього чоловіка:
— Ні роботи нормальної, ні грошей у домі. Він же все за вітром пустив, що від тата залишилось. Відколи батька його не стало, хліба не маємо за що придбати. А свекруха? Переїхала до нас і сина не бачить, мені життя не дає. Ти у неї була і вчена, і працьовита, і гарна, а я нічого не можу і не вмію. То як ти краща, то хай ідуть до тебе. Забирай їх, забирай.
Ліді я нічого не сказала, замкнула двері і пішла углиб будинку, аби не чути, що вона там під дверима мені бажала і говорила. Так захотіла сестра мого щастя, що й не розібралась, яке воно.
Павла я кохала і багато чого йому пробачала. Зокрема те, що він практично ніколи не працював. Та й не було у нас недостатку у грошах. Його тато гарно заробляв, бачив недолік сина, тому купував для нас усе необхідне. Та й я гарно заробляла. А що двом людям потрібно для щастя?
А Ліді потрібна допомога, я добре бачила, що вона і одяг мала старий, і схудла, і змарніла. Можливо, я б і кинулась як завжди на допомогу, бо ж там ще діти – племінники мої. Але не цього разу.
Поки хай має моє щастя і тішиться ним.
Хіба ж не цього вона хотіла?
Головна картинка ілюстративна.