fbpx

– У дзеркало на себе глянь! Дитину я не визнаю. Та тобі ніхто і не повірить. Аби я, та з тобою. Сміх один. Зроби так, ніби нічого не було, – сказав заплаканій Євдокії і насвистуючи веселої мелодії пішов геть

– У дзеркало на себе глянь! Дитину я не визнаю. Та тобі ніхто і не повірить. Аби я, та з тобою. Сміх один. Зроби так, ніби нічого не було, – сказав заплаканій Євдокії і насвистуючи веселої мелодії пішов геть.

Майже все життя Анна Миколаївна провела в невеликому селі. Молоді давно звідти втекли. Залишилися старі, покинуті на виживання, забуті родичами та владою. Але, перед цим у неї був дитячий будинок. Як Аня там опинилась, вона не знала. Вихователька на питання про маму відповіла, що тої на світі уже немає. Про тата ніяких даних в документах не було і про інших родичів теж.

Одного разу, коли їй виповнилося дванадцять років, Аню покликала в кабінет завідувачка. Крім неї, біля столу сиділа ще молода, але абсолютно негарна жінка. Вона повернулась і довго її розглядала, а потім, не зронивши ні слова, кивнула.

– Це твоя мама, – сказала завідувачка. – Звуть її Євдокія.

– Справжня мама? – запитала Аня і зніяковіла.

Звичайно, їй дуже хотілося мати маму, але ця Євдокія їй не сподобалася. Дівчинка завжди уявляла маму красивою, схожою на принцесу з казки.Чекала, що та приїде за нею з іграшками і цукерками. Завідувачка погладила Аню по волоссю і прошепотіла на вухо:

– Ти вже доросла, тому не буду нічого вигадувати і обманювати. Євдокія хоче взяти тебе в дочки. Живе вона одна і ти одна. Удвох вам буде веселіше. Погоджуйся.

Аня боязко подивилася на нову маму і, зітхнувши, опустила очі. Так вони і стали жити удвох: Євдокія і Анна. В селі, де у Євдокії від батьків був невеликий будинок. Особливою дружби між мамою і дочкою не було. Євдокія була мовчазна, сувора, але дівчинку не ображала.

По сусідству жила заможна родина. Господар високий і красивий, схожий на цигана. Дружина теж була йому до пари. Вони багато працювали, інакше, звідки б взялося стільки в будинку і у дворі добра, але і відпочивати вміли і любили. Частенько збиралися у сусідів гості. Тоді накривали у дворі столи, і до ночі звучали пісні під гармошку і лунав сміх.

Аня якось вирішила подивитися в дірку в паркані на їхнє свято, але несподівано хтось провів її по спині кропивою. Підняла голову і побачила сусідського синочка.

– Чуєш, чого лізеш своєю немитою мармизою в наше життя? Наступного разу виллю на голову відро помиїв. Усвідомила?

Закусивши губу, дівчинка пішла на задній двір і довго там ревла від образи. Що сусіди не поділили з Євдокією і, за що так їх не любили, та не розповідала. Мало того, що вони ніколи не віталися, так ще при зустрічі сусідка плювала їм услід або кидала через огорожу всяке сміття і навіть курей, які дух спустили, розпускала про них різні чутки. Чоловік її участі в цьому не брав, але і не зупиняв. Євдокія кожен раз після такого випадку тихенько плакала вночі в подушку.

Йшли роки. Аня після школи залишилася працювати з мамою на фермі. Сусідський синок Іван поїхав вчитися в місто на зоотехніка і після повернувся в рідне село. Працювали разом і жили всі так само: по-сусідськи, але ворожнеча не припинялася, а стала ще гірше.

Аня вийшла заміж за місцевого тракториста. Іван одружився на вчительці. Тепер і вони були втягнуті в це вічне непорозуміння.

– Чуєш, а ви чого не миритесь? – запитав якось чоловік Ані у Івана. – Живемо поруч, один одному не заважаємо. Може, розберемося?

Іван став схожим на розлюченого бика.

– Та іди ти, миротворець… Мої батьки, царство їм небесне, все життя недолюблювали цю сімейку, і я цілуватися з вами не збираюся. І не забудь дітям своїм наказати, аби до моїх не підходити. Знати вас не хочу і не буду.

Аня, звичайно, переживала. Як же все життя мати за парканом таких недобрих людей? Хотіла у матері запитати про них, але не наважувалася. Євдокія, коли злягла, сама покликала її. Довго зітхала, а потім сказала:

– Ти, прости мене, дочко. Винна я перед тобою. Я твоя мама …

– Звичайно ти. Єдина і найрідніша. Не хвилюйся так, – заспокоювала її Анна.

– Дай сказати, – тихо сказала Євдокія. – Багато чого розповісти потрібно, а сили вже покидають. Неприваблива я на світ з’явилась. Не було у мене женихів, заміж ніхто не взяв, але любов була якась – справжня. Гарний він був, перший хлопець на селі. Що в мені знайшов, не знаю. Тільки я віддалася цьому
почуттю без оглядки. А, коли відчула, що при надії, кинув, ще й посміявся.

– У дзеркало на себе глянь! Дитину я не визнаю. Та тобі ніхто і не повірить. Зроби так, ніби нічого не було, – сказав на прощання.

Євдокія поки могла, приховувала свій стан, а потім поїхала до тітки. Після появи доньки, відмовилась від крихітки. У селі ніхто нічого не дізнався. Повернулася додому, а красень її одружився. Коли поховала батьків, вирішила розшукати доньку.

– Ти пробач мені. – прошепотіла вкотре. – Я завжди тебе любила …

Анна була так приголомшена, що забула про сусідів. Хотіла про них запитати, але не встигла.

А Іван, виявився її рідним братом. Батько його і був тим красенем, що залишив Євдокію. Нелюбов до сусідки з дочкою перейняв від батьків, хоч і не знав причини. Та й Анна не дізналась, якби не випадок.

Почула Анна, що за парканом хтось хрипить. Побігла у сусідський двір. У домі нікого, а Іван лежить на землі, як колода, тільки очима кліпає.

Викликала «швидку» і, коли ті розстебнули його сорочку, побачила на животі пляму, точнісінько, як у неї. Ось тут-то і зрозуміла все.

Коли Іван одужав, все йому розповіла. Помирилися. Правда, не відразу, але визнав він в ній сестру.

Дивні діла, твої, Господи.

Ось так живеш і не знаєш, хто ж поряд проживає?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головне фото – firestock.

You cannot copy content of this page