fbpx

У гості до майбутніх свекрів я йшла в напівпритомному стані. Мені здавалося, що зараз на мене поллється купа бруду

Зараз я вже можу щиро назвати себе щасливою людиною. Мені дуже пощастило зустріти свого чоловіка та всю його родину, яка прийняла мене як рідну.

У дитинстві я мріяла, що в мене буде сім’я. А про що ще думати в сиротинці? Своїх батьків я пам’ятаю, але жодних світлих спогадів про них у мене не залишилося.

Освіту я здобула середньо-спеціальну, почала працювати кухарем у їдальні, де й познайомилася з майбутнім чоловіком. Він там на літо влаштувався підробляти офіціантом.

Я закохалася, але не думала, що у нас може бути спільне майбутнє. Для мене він був наче з іншого світу. Повна сім’я, навчання в університеті, подорожі, хобі.

У мене ж була старенька квартирка, буйні сусіди, робота кухарем і страх перед майбутнім. Життя у дитячому будинку привчає не чекати від долі чогось доброго.

Коли я зрозуміла, що при надії, то думала, що Ігор зникне з мого життя, адже хто я йому, він мене лише два місяці знає. Але він не зник.

Навпаки, якось навіть підбадьорився, сказав, що якщо буде дитинка, то треба створювати сім’ю, а для початку варто познайомитися з його батьками.

У гості до майбутніх свекрів я йшла в напівпритомному стані. Мені здавалося, що зараз на мене поллється купа бруду, а коли дізнаються про дитячий будинок… Тут моя фантазія заходила в глухий кут.

Але все було зовсім не так, як я собі уявляла. Мене зустріли дуже привітно, жодних натяків, що я їхньому синові не пара, жодних кривих усмішок.

Так комфортно в колі дорослих незнайомих людей я ще ніколи не почувалася. Тим паче це були не просто якісь перехожі чи колеги, а батьки мого майбутнього чоловіка.

Дізнавшись, що я сирота, і на весілля запрошувати нікого, свекруха запропонувала не робити пишну забаву, а обмежитися простою сімейною вечерею.

Я тільки потім зрозуміла, що це було не заради економії, а щоб я не почувалася самотньою серед великої кількості їхніх родичів. Але тоді я просто сказала “добре” і все.

Чоловік ще був студентом, тому після весілля ми прийшли жити до його батьків, а мою квартирку здавали в оренду, хоч особливих грошей вона не приносила.

Мені було дуже страшно жити зі свекрами, навіть якщо вони ставилися до мене дуже доброзичливо. Здавалося, що як тільки я зроблю щось щось не так, то їхнє ставлення безнадійно зіпсується.

Але все було добре. Свекруха не соромилася питати моїх порад щодо кулінарії, сама вчила мене по господарству багато чого робити.

А ще вона зайнялася моєю освітою та зовнішнім виглядом. Радила, що подивитися, що почитати, ходила зі мною музеями та театрами, допомогла підібрати гардероб.

Минуло зовсім небагато часу і я почала усвідомлювати, що цій людині я можу розповісти все, що на душі. Бо бачила, що вона без каменю за пазухою.

Поступово вона розпитала мене все про моє дитинство, і я розповідала, з мене ніби вирвалися всі ті переживання і той біль, який треба було з кимось розділити. Чомусь навіть чоловікові я не могла розказати всього, а їй могла.

Вона тримала мене за руку, коли я на світ з’явилася наша ластівка, а потім вони зі свекром взяли на себе турботи про дитину, доки я відновлювалася.

Я у шлюбі вже сім років. З чоловіком чудові стосунки, доня росте красунечкою та розумницею, вона обожнює бабусю з дідусем.

Свекра та свекруху я вже давно називаю мамою та татом, що тішить і їх, і чоловіка. Ці люди прийняли мене до своєї сім’ї, зігріли і дали опору.

Зараз я можу впевнено сказати, що якщо заради цього, що я маю зараз, потрібно було пройти ті випробування, які випали на мою долю, то вони того точно вартували.

You cannot copy content of this page