– Ось, Марічко, це тобі від мене подарунок, – свекруха простягнула коробку й лагідно всміхнулася.
Коробочка була невеличка, загорнута в блискучий червоний папір. Здавалося, ніби це книга чи маленький блокнот у м’якій палітурці, але така легка за вагою.
Марійка згадала про подарунок лише наступного дня, коли чоловік і свекруха поїхали на роботу. Нічого коштовного свекруха подарувати не могла, адже грошей у неї завжди бракувало. Марійці навіть було дивно, що син свекрухи, Остап, виріс із зовсім іншим поглядом на життя і ставленням до грошей: він їх поважав, був ощадливим, навіть трохи скуповатим.
Молода сім’я жила зі свекрухою вже третій рік, і за цей час Марійка добре вивчила матір чоловіка, звикла до неї й ставилася до всього з філософським спокоєм. Відносини в сім’ї були більш-менш мирні. Ніхто нікого не чіпав, не заважав жити, і це всіх влаштовувало. За три роки притерлися, звикли.
Остап наполегливо відкладав гроші на перший внесок за квартиру, багато працював. Марійка вчилася на п’ятому курсі й також намагалася підробляти. Але зайвих грошей на пишні свята не було. Свій день народження Марійка вирішила відзначити вдень із подругами з університету, а ввечері — у тісному сімейному колі.
Подруги подарували милі дрібнички, предмети для інтер’єру, гарний шарф. Чоловік, як і домовлялися, оновив Марійці телефон. А от подарунок свекрухи так і залишився нерозпакованим. Марійка взяла червону коробочку в руки, але, згадавши про одну важливу справу, знову поставила її на полицю.
Про подарунок нагадала свекруха пізно ввечері. Вона весь вечір якось дивно поглядала на невістку й гримала посудом.
– Марічко, як тобі мій подарунок?
– Ой, Олено Григорівно, я в цій метушні зовсім про нього забула, добре, що нагадали. Домию посуд і подивлюся.
Свекруха кивнула й глянула на сина, який задумливо розглядав котлету на тарілці.
– Синку, а як там у вас із першим внеском на квартиру?
– Не дуже, мамо, трохи більше половини зібрали. Машину не варто було брати на весільні гроші, багато витрат, мабуть, продам.
– Зрозуміло, – мама прибрала тарілку в мийку, зрозумівши, що краще зараз не набридати питаннями.
У Остапа не все складалося на новій роботі, і він дуже переживав. Марійка також ходила задумлива. Її мама все частіше телефонувала, просила приїхати допомогти чи позичити грошей.
Наступного дня Марійці треба було поїхати до своїх рідних, відзначити день народження. Остап мав повернутися пізно, тож вона зібралася їхати сама. Дорога була далека, зайняла більше півтори години. З одного кінця міста в інший.
Марійка ще до весілля помітила, що вони з майбутнім чоловіком познайомилися в центральному парку, рівно посередині між їхніми домами. Проводжати дівчину додому, а потім повертатися в заторах Остапу швидко набридло, і він зробив їй пропозицію. Тепер, проїжджаючи повз той парк на автобусі, вона всміхалася. Гарний був період. Безтурботний.
Жити в батьків Марійки було неможливо. Вони тулилися вчотирьох у маленькій двокімнатній квартирі: мати, батько, бабуся й сестра Марійки. Тож переїзд до чоловіка був неминучим.
Повертаючись у квартиру, де вона народилася й виросла, Марійка відчула гострий щем. Немов прийшла не додому, а в гості. Мама зустріла її на порозі, всміхнулася й простягнула руки, ніби чекаючи, що донька щось принесла.
– Ти з порожніми руками?
Марійка знизала плечима:
– Я ж казала, що мені незручно через усе місто везти торт, і гроші вам надіслала, щоб ви купили все до столу.
– А, так, – мати наче згадала й натягнула посмішку. – Збігай, поки не роздяглася, купи тортик, поп’ємо чаю.
Марійка часто-часто закліпала. Замість «З днем народження, доню, проходь до столу…»
Вона зрозуміла, що її, звісно, чекали, але накривати стіл не збиралися.
У найближчому супермаркеті вона довго стояла біля полиць із солодощами. Повертатися не хотілося. Але Марійка зібралася з духом, купила свій улюблений торт і пішла назад.
– Його незручно різати, це ж «Наполеон»!
– Так, – підтвердила Марійка, – мій улюблений торт.
– Знаю, доню, як його їсти?
У кімнаті сестри почулися голоси. Поки Марійка ходила в магазин, до її сестри, мабуть, прийшли гості.
– У Соломійки подружки, – випередила мати. Але Марійка й сама побачила купу взуття біля тумбочки.
– Можна було б і не запрошувати подружок, посиділи б сім’єю.
– А що такого? День народження в тебе вже минув… – знизала плечима мати.
– Ти образилася, чи що? – не витримала Марійка. – Я провела цей день, як хотіла, надіслала тобі гроші і приїхала. Ви все одно ввечері збираєтеся.
– Не образилися, – втрутився батько, зачиняючи кватирку на кухні.
– Ні, звісно. Ми позавчора відсвяткували. А сьогодні просто чаю поп’ємо. Соломійко-о, бабусююю, – покликала мати молодшу доньку й бабусю.
На маленькій кухні, не пристосованій для чаювання, усі не вмістилися. Марійка залишилася стояти біля вікна, поступившись місцем підліткам. Вона, як могла, порізала торт на безліч дрібних шматочків. Ділити торт на чотирьох було б простіше. Батько до солодощів був байдужий, тортів не їв. На свята всім завжди діставалося по великому шматку.
Ложки й виделки розібрали. Марійка довго шукала собі столовий прибор.
– Візьми одноразову виделку, там, у шафці. Учора сусідка приходила, я їй майже всі ложки з виделками віддала.
Пластикова виделка стала останньою краплею. Марійка раптово заплакала. Поставила тарілку на стіл і, ховаючи очі, почала швидко збиратися.
– Мені пора… я вже спізнююся. Дякую всім.
– Марійко, зачекай, – схаменулася мати.
Марійка зупинилася в дверях. Їй чомусь здалося, що мати приготувала подарунок і зараз хоче його вручити.
– Марічко, а ти гардероб не мінятимеш? Чобітки чорненькі минулорічні в тебе залишилися? Соломійці взуття потрібне.
– Ні. Не мінятиму. Я сама в них ходжу.
– А грошей на чоботи не даси?
– Я? Грошей?
– Так, – спокійно сказала мати.
– Ні, не дам.
– Ти ж працюєш.
– Так, але ми відкладаємо.
– А в нас немає в що взутися, ми з батьком працюємо, і на їжу не вистачає, не те що на взуття, а вона відкладає.
– Зачекай ти зі своїми чоботами, – втрутилася бабуся, зайшовши в коридор.
– З днем народження, внучечко. Здоров’я тобі, Марічко, – бабуся засунула згорнуту тисячу в кишеню.
– Для неї є гроші, а для нас немає.
– Біжи, моя хороша, – бабуся торкнулася плеча внучки. – Біжи. Спізнишся.
– Дякую, ба, – Марійка чмокнула бабусю в теплу, пухку, рідну щоку.
Дорогою до квартири чоловіка й свекрухи Марійка сумувала. Не стала дзвонити в двері, відчинила своїм ключем. Свекруха готувала вечерю. Пахло неймовірно.
– Марійко, уявляєш… Так рідко трапляється «Наполеон» у магазинах, а тут іду – стоїть, я й купила. Ти ж любиш цей торт.
– Дуже, – Марійка намагалася всміхнутися.
Свекруха в магазині могла купити все, що хотіла. Завжди казала, що якщо може дозволити собі якусь їжу, то навіщо відмовлятися!
– Чудово. Тільки він ще не зовсім розморозився. Завтра з’їмо чи зачекаємо?
Марійка не відповіла, пішла до себе, а коли прийшов чоловік, повернулася на кухню.
– Усе готово, синку, якраз до столу. Мий руки.
Марійка сіла навпроти Остапа й, помітивши, що біля тарілки немає виделки, встала її взяти.
– Усі в мийці, зачекай, – свекруха пішла до вітальні, повернулася з виделкою зі святкового набору, протерла її рушником і поклала перед Марійкою.
– Смачного, мої хороші.
А Марійці шматок у горлі застряг. Вона крутила в руках гарну виделку й не могла збагнути, чому так. Зовсім чужа людина ставиться до неї з такою повагою, якої в рідній сім’ї вона ніколи не бачила.
Марійка змусила себе покласти трохи їжі в рот і прожувати. Як же це було смачно, ніжно: запечена у фользі курочка й овочі гриль. Лише тепер вона зрозуміла, яка голодна.
– Ріж торт, Марічко, – попросила свекруха, вмикаючи чайник і прибираючи порожні тарілки.
Торт виявився смачним, свіжим. Хрусткі коржі, що не встигли розмокнути від крему, приносили величезне задоволення.
– Я мию посуд, – підняла руку Марійка, як у школі.
– Ідіть відпочивати, я помию, мені треба дослухати передачу, скоро почнеться, – махнула рукою свекруха.
Остап радісно втік до своєї кімнати. А Марійка поставила тарілки в мийку й, усміхнувшись, сказала дякую. Тепло, ніжно.
У кімнаті Марійка згадала про подарунок свекрухи, її погляд упав на ту саму коробку. Вона сіла на ліжко й почала розпаковувати. Усередині була маленька коробочка, у такі зазвичай кладуть купюри. Марійка відкрила її. Гроші. Багато грошей. Вона притиснула долоню до губ.
– Остапе, – майже пошепки сказала Марійка.
– Що? – не відриваючись від телефону, запитав чоловік.
Марійка вибігла з кімнати й увірвалася на кухню. Вона трясла коробочкою перед свекрухою, радісно, мало не підстрибуючи.
– Дякую, – вона цілувала Олену Григорівну в обидві щоки, обіймала, притискала до себе.
– Сподіваюся, вам вистачить на перший внесок. Із мене ще той дарувальник.
– Дякую, моя хороша, моя дорога, як же я вас люблю!
Марійка дякувала матері чоловіка, обіймала, цілувала без упину. І не за гроші – за ставлення, за любов, безкорисливу, за готовність віддати все, останнє, щоб синові з дружиною було добре. За справжню материнську любов.
