Віта сиділа на кухні, розглядаючи тріщину на старій чашці. Навпроти вмостився син.
— Мам, ми з Кариною вирішили розписатися, — сказав він.
Віта відчула, як у грудях щось стислося. Це був переляк — значить, її життя вже йде до спаду?
— Ясно, — відповіла вона. — Тобі двадцять три. Час прийшов.
— Ти якось не дуже весело це кажеш.
— Просто думаю.
Віті було сорок п’ять. Вранці вона довго розглядала зморшки біля очей. Бабуся. Це слово ніяк не клеїлося до її планів, до її вечорів, де вона все ще чекала на дзвінок, який би змінив її особисте життя.
— Хто в неї батьки? — запитала Віта, підводячись до чайника.
— Розлучені. Карина з дідом та бабою жила. Мати в іншому місті, а батько… Ну, він підгулював раніше. Зараз кажуть, що за голову взявся.
— Зрозуміло. Клич їх на суботу. Посидимо, обговоримо, як далі бути.
Артем пішов до себе, а Віта лишилася біля вікна. Пам’ять підсунула картинку з минулого. Шкільний двір, запах мокрого листя і Костя. Її перше кохання. Тоді вони, сміючись, пішли всією компанією до старої ворожки в кінець села. Та баба довго дивилася на їхні долоні, а потім сказала: «Будуть у вас спільні онуки на руках».
Вона тоді це сприйняла як знак долі, любила Костю щиро.
Але за тиждень вони посварилися через якусь дрібницю, роз’їхалися на навчання і більше ніколи не розмовляли. Потім був шлюб, де чоловік швидко зник, залишивши аліменти та порожнечу.
У суботу Віта зранку пішла в перукарню. Хотілося бути на висоті. Вона накрила стіл, дістала кращий сервіс.
Двері відчинилися о третій. У коридорі почулися важкі кроки.
— Добридень, — пробасив літній чоловік. — Павло Денисович. Оце ми прийшли.
— Надія Іванівна, — додала жінка поруч.
Віта забирала куртки, усміхалася, аж поки не побачила останнього гостя. Чоловік у чистому, але трохи завеликому на нього піджаку стояв у дверях. Поголений, підстрижений, він дивився на неї так, ніби побачив привида.
— Віта? — прошепотів він.
У Віти ледь не випали з рук куртки.
— Костя?
У кімнаті на мить стало зовсім тихо. Артем і Карина здивовано перезирнулися.
— Ви що, знаєте один одного? — запитав Артем.
— В одній школі були, — коротко відрізала Віта. — Проходьте до столу.
Гостина минула добре. Обговорювали цифри: скільки коштує зал, де брати продукти, скільки людей прийде з кожного боку.
— Весілля треба робити, — сказала Надія Іванівна. — Хоч невелике.
— Ми допоможемо, — кивнула Віта. — Батько Артема обіцяв гроші передати.
Костя весь цей час мовчав. Його руки, великі й жилаві, нервово крутили серветку.
— Я теж дам, — раптом сказав він. — Робота зараз є. Квартиру свою двокімнатну молодим віддам, там ремонт розпочав. Сам до батьків перейду.
Після вечері, коли гості вже збиралися, Віта накинула плащ.
— Я проведу, — сказала вона синові.
Вони з Костею йшли мовчки до скверу. Повітря було холодним, але чистим.
— Не думав тебе ще побачити, — нарешті мовив Костя.
— Я теж. Думала, ти давно виїхав.
— Вернувся. Життя побило трохи. З жінкою не склалося, дочка сама росла. Тільки зараз почав з нею спілкуватися нормально.
— Я теж одна, — сказала Віта. — Робота, дім.
Вони зупинилися біля лавки. Костя подивився на неї так само, як колись у шкільному коридорі.
— Пам’ятаєш ворожку? — запитав він.
— Пам’ятаю.
— Про онуків вона тоді не збрехала. Я все думав: як так? Ми ж не разом.
— Тепер бачиш як.
Костя накрив її долоню своєю.
— Може, спробуємо ще раз?
Віта дивилася на його обличчя і відчувала, що той колишній холод відступає. Їй сорок п’ять, і вона раптом зрозуміла, що життя не закінчується на статусі бабусі.
— Спробуємо, — відповіла вона.
Минув рік.
Ранок біля пологового будинку був сонячним. Віта, Костя та Артем чекали біля входу.
Віта стояла поруч із Костею. За цей рік вони встигли багато. Допомогли дітям з ремонтом, самі почали жити разом.
Стало якось затишно, по-справжньому.
Двері прочинилися. Вийшла Карина, а за нею — дві медсестри.
— Ого, — видихнув Артем.
У кожної медсестри на руках було по згортку.
— Двоє? — перепитав Костя.
— Двоє, — засміялася Карина. — Хлопчик і дівчинка.
Віта підійшла ближче, заглядаючи в маленькі обличчя. Костя став за її спиною і міцно обняв за плечі.
— Ну що, Віто? — тихо сказав він. — Онуки спільні. Дочекалися.
Вона тільки кивнула, не зводячи очей з малюків.
