fbpx
Історії з життя
У кінці нашої розмови я посадив бабусю на автобус та побажав міцного здоров’я. Сам тихцем сфотографував і бабусю і назву села в яке автобус поїхав. Повернувшись додому почав з’ясовувати, що й до чого, вийшов на старосту села. За тиждень з друзями поїхали до будинку старенької

Якось, одного разу, мені довелося очікувати міжміський автобус на автовокзалі. На вулиці була холодна осінь. Почав іти дощ. Мій автобус за розкладом відходив через п’ятдесят хвилин.

Я пішов до залу очікування і влаштувався там в кріслі, потім дістав телефон і почав гортати стрічку новин. Поруч зі мною знаходилося вільне місце, там сіла жвава бабуся.

Мимохідь, ми почали з нею спілкуватися, очевидно їй теж дуже хотілося з кимось поговорити. Вона розпочала розмову з банального – про погоду, я її підтримав.

Бабуся була дуже балакучою, тому розповіла мені і про себе, і про своє життя. Виявилося, що її доля не легка, Вона залишилась без даху над головою в одну мить.

Будинок цей був великий, на дві сім’ї. В одній половині проживала бабуся, а у другій – не благонадійна сім’я.

В одну прекрасну ніч ця сім’я влаштувала велике гуляння, тому будинок спалахнув і полум’я перекинулося на бабусину сторону. Бабуся встигла врятувати лише документи, гроші та дещо з одягу. Натомість будинок врятувати не вдалося. Але добре, що ніхто не постраждав.

Діватися нікуди, бабусі, довелося їхати до своєї дочки в місто. Пожила вона в них тиждень. Зять їй, нічого не говорив. А через тиждень дочка за сніданком сказала:

– Мама, ти нам заважаєш! Ми вже не можемо терпіти, нам ніяк не вдається з тобою виспатись!

Поки дочка з зятем були на роботі, вона зібрала свої нехитрі речі і поїхала.

Тут у неї на очах з’явилися сльози. Вона їх змахнула.

– Я ж її одна виховувала. Вивчила в школі та в інституті. Допомогла з купівлею квартири в місті. Виховувала їм онуків-близнюків. – з сумом говорила вона.

А мені аж не добре стало від думок: “Як вона могла так вчинити зі своєю рідною мамою!”

– А де ви зараз живете? – запитав я стареньку.

– Повернулася назад в село. Оселилася в порожньому будинку. Тепер там і живу.

– Можливо вам чимось можна допомогти? – запропонував їй.

– Нічого мені не треба синку, у мене все є. Хіба ж мені багато потрібно?

Вкінці нашої розмови я посадив бабусю на автобус та побажав міцного здоров’я. Сам тихцем сфотографував і бабусю і назву села в яке автобус поїхав. Повернувшись додому почав з’ясовувати, що й до чого, вийшов на старосту села. За тиждень з друзями поїхали до будинку старенької.

Я будівельник. Не прораб, але маю бригаду однодумців з якими і гори звернути можна. Староста села нам фото бабусиного будиночка скинула, тому ми вже приблизно знали що повинні будемо робити, але коли приїхали ледь не плакали: ні підлоги там нормальної ні даху хорошого. Води не має і носить її бабуся здалеку, хоч колись і була, щось там зламалось, а ремонтувати нема кому, та й нема за що, якщо вже геть відверто.

Нам з хлопцями тиждень знадобився. Добре, що інструмент свій, та й долучилось досить таки багато люду до цієї справи. Наші клієнти колишні, яких обдзвонили, всі, хоч сотку, а скинули на добру справу.

І вода у бабусі є тепер у домі і вбиральня. Дах перекрили і стіни пошпаклювали, підлогу змінили. У тій хатинці лиш дві кімнатки, тому впорались швидко якось.

А знаєте що найпрекрасніше – вдячність старенької. Вона нас всіх обіймала і так по дитячому кулачком сльози щастя з очей втирала. А ще гріє душу кількість небайдужих людей.

Є добрі люди на цьому світі, є. Я тепер впевнився, адже зійшлось село на допомогу нам одразу. І паркан зробили і двір розчистили люди, та й нас приймали, як гостей шанованих і годували і жили ми не в авто, хоч і не просили про це.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка ілюстративна – pexels.

You cannot copy content of this page