Якось, одного разу, мені довелося очікувати міжміський автобус на автовокзалі. На вулиці була холодна осінь. Почав іти дощ. Мій автобус за розкладом відходив через п’ятдесят хвилин.
Я пішов до залу очікування і влаштувався там в кріслі, потім дістав телефон і почав гортати стрічку новин. Поруч зі мною знаходилося вільне місце, там сіла жвава бабуся.
Мимохідь, ми почали з нею спілкуватися, очевидно їй теж дуже хотілося з кимось поговорити. Вона розпочала розмову з банального – про погоду, я її підтримав.
Бабуся була дуже балакучою, тому розповіла мені і про себе, і про своє життя. Виявилося, що її доля не легка, Вона залишилась без даху над головою в одну мить.
Будинок цей був великий, на дві сім’ї. В одній половині проживала бабуся, а у другій – не благонадійна сім’я.
В одну прекрасну ніч ця сім’я влаштувала велике гуляння, тому будинок спалахнув і полум’я перекинулося на бабусину сторону. Бабуся встигла врятувати лише документи, гроші та дещо з одягу. Натомість будинок врятувати не вдалося. Але добре, що ніхто не постраждав.
Діватися нікуди, бабусі, довелося їхати до своєї дочки в місто. Пожила вона в них тиждень. Зять їй, нічого не говорив. А через тиждень дочка за сніданком сказала:
– Мама, ти нам заважаєш! Ми вже не можемо терпіти, нам ніяк не вдається з тобою виспатись!
Поки дочка з зятем були на роботі, вона зібрала свої нехитрі речі і поїхала.
Тут у неї на очах з’явилися сльози. Вона їх змахнула.
– Я ж її одна виховувала. Вивчила в школі та в інституті. Допомогла з купівлею квартири в місті. Виховувала їм онуків-близнюків. – з сумом говорила вона.
А мені аж не добре стало від думок: “Як вона могла так вчинити зі своєю рідною мамою!”
– А де ви зараз живете? – запитав я стареньку.
– Повернулася назад в село. Оселилася в порожньому будинку. Тепер там і живу.
– Можливо вам чимось можна допомогти? – запропонував їй.
– Нічого мені не треба синку, у мене все є. Хіба ж мені багато потрібно?
Вкінці нашої розмови я посадив бабусю на автобус та побажав міцного здоров’я. Сам тихцем сфотографував і бабусю і назву села в яке автобус поїхав. Повернувшись додому почав з’ясовувати, що й до чого, вийшов на старосту села. За тиждень з друзями поїхали до будинку старенької.
Я будівельник. Не прораб, але маю бригаду однодумців з якими і гори звернути можна. Староста села нам фото бабусиного будиночка скинула, тому ми вже приблизно знали що повинні будемо робити, але коли приїхали ледь не плакали: ні підлоги там нормальної ні даху хорошого. Води не має і носить її бабуся здалеку, хоч колись і була, щось там зламалось, а ремонтувати нема кому, та й нема за що, якщо вже геть відверто.
Нам з хлопцями тиждень знадобився. Добре, що інструмент свій, та й долучилось досить таки багато люду до цієї справи. Наші клієнти колишні, яких обдзвонили, всі, хоч сотку, а скинули на добру справу.
І вода у бабусі є тепер у домі і вбиральня. Дах перекрили і стіни пошпаклювали, підлогу змінили. У тій хатинці лиш дві кімнатки, тому впорались швидко якось.
А знаєте що найпрекрасніше – вдячність старенької. Вона нас всіх обіймала і так по дитячому кулачком сльози щастя з очей втирала. А ще гріє душу кількість небайдужих людей.
Є добрі люди на цьому світі, є. Я тепер впевнився, адже зійшлось село на допомогу нам одразу. І паркан зробили і двір розчистили люди, та й нас приймали, як гостей шанованих і годували і жили ми не в авто, хоч і не просили про це.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка ілюстративна – pexels.
