Вероніка дивилася на те, як сонце повільно повзе по стіні кабінету. Вона знала кожну тріщину на цій фарбі. Лікар переглядав картку, занадто довго затримуючись на другій сторінці. Це мовчання було важчим за будь-які слова.
— Мені потрібно знати терміни, — сказала вона, не впізнаючи власного голосу. — Це тиждень, місяць?
— Не будьте такою драматичною, — лікар нарешті підняв очі. — Ми призначимо додаткове обстеження. У понеділок о восьмій.
— А сьогодні? Можна зробити щось сьогодні? Я заплачу за терміновість.
Він зітхнув, закриваючи папку.
— Гроші не прискорять роботу лабораторії. Приходьте в понеділок.
Вероніка вийшла на вулицю. Робота в офісі здавалася чимось із минулого життя, хоча вона пішла звідти лише годину тому. Вона не поїхала додому. Замість цього вона купила квиток на трамвай і поїхала до старого депо, де колись, у студентські роки, вони з подругами їли найгірші, але найсмачніші пончики в місті.
Вона купила цілий паперовий пакет, перемазаний жиром. Сівши на бетонний парапет, Вероніка їла їх один за одним, відчуваючи смак пудри на губах. Вдома на неї чекав Сергій. Він напевно знову запитає, чому вечеря не готова. Або розповість про те, що йому не вистачає на новий ігровий монітор.
Вона згадала, як минулої зими відмовилася від курсу іноземної мови, бо Сергію терміново знадобилися гроші на тюнінг мотоцикла. “Це ж моє хобі, Ніко, ти ж хочеш, щоб я був щасливим?” — казав він тоді. І вона хотіла. Вона завжди хотіла, щоб хтось навколо був щасливим, забуваючи перевірити, чи є в цьому списку вона сама.
— Смачно? — почув вона голос поруч.
Біля неї стояв чоловік у робочій формі залізничника. Андрій. Її перша юнацька закоханість. Людина, з якою вони мріяли поїхати автостопом до моря, поки життя не розвело їх по різних офісах і депо.
— Жирно, — відповіла вона, протягуючи йому пакет. — Будеш?
— Не відмовлюся. Ти що тут забула? На тобі лиця немає.
— Чекаю на понеділок. Кажуть, у понеділок вирішиться, скільки мені залишилося.
Андрій не став читати лекцій. Він просто сів поруч на бетон, забрав пакет і почав їсти.
— Моя мати казала, що понеділок — поганий день для прогнозів. Хочеш поїхати до річки? У мене зміна закінчується через десять хвилин.
— Не можу. Треба готувати вечерю. Сергій не любить чекати.
— Сергій дорослий хлопець. Має руки. Поїхали, Ніко. Просто подивимося на воду.
Вони поїхали на його старому побитому авто. Вероніка мовчала, притулившись чолом до холодного скла. Вона розповіла йому все: про лікарню, про постійну втому, про те, що вона нічого не відчуває, крім обов’язку.
— Ти просто звикла бути тінню, — сказав Андрій, зупиняючи машину біля берега. — Ось мій номер. Якщо захочеш втекти від своїх тіней — дзвони. Навіть якщо це буде ніч понеділка.
Вони вийшли з машини і дивилися на воду, розмовляли про все і ні про що. Їй було дуже спокійно біля нього, наче не було цих років.
Вдома було темно. Сергій сидів за комп’ютером у навушниках. Коли вона зайшла, він навіть не обернувся.
— Де ти була? В холодильнику порожньо.
— Я була в лікарні, Сергію.
— І що? Знову голова боліла? До речі, мені прийшов рахунок за страховку мотоцикла. Треба оплатити до завтра.
Вероніка дивилася на його спину. Вона дістала з холодильника пляшку червоного, яку вони берегли для приходу його батьків. Відкрила її, налила у велику чашку для чаю і сіла в крісло.
— Ти що, п’єш? — він нарешті обернувся. — Що за привід?
— Святкую свій фінал. Мені сказали, що шансів мало.
Сергій на мить завагався. В його очах на секунду промайнув страх, але він швидко згас.
— Не кажи дурниць. Ти просто перевтомилася. Але про страховку не забудь, добре? Це важливо.
Ранок понеділка був туманним. Вероніка зібрала невелику сумку. Вона не чекала сніданку чи слів підтримки. Сергій ще спав, коли вона вийшла з дому.
У клініці її чекали діти. Дочка прийшла з новим манікюром і постійно дивилася на годинник. Син розмовляв по телефону про постачання будматеріалів.
— Мам, довго ще? — запитала донька. — У мене запис до косметолога на дванадцяту.
— Лікар каже, що потрібна операція. Дуже дорога.
— Ого, — син нарешті сховав телефон. — А де ми візьмемо такі гроші? У мене зараз усе в обороті. Може, почекаємо? Ну, медицина ж не стоїть на місці.
— Я пропонувала продати дачу, — тихо сказала Вероніка.
— Дачу? — вигукнув син. — Мам, ми там влітку з друзями збираємося. Це ж сімейне гніздо! Не можна так радикально.
— Він правий, — додала донька. — Треба шукати інші варіанти. Може, якісь трави чи альтернативні методи? Гроші — це занадто просто.
Вероніка дивилася на них і бачила чужих людей. Вона встала, взяла свою сумку і пішла до виходу.
— Мам, ти куди?
Вона не відповіла. Вона вийшла на ганок і набрала номер Андрія.
— Забери мене. Зараз.
Через двадцять хвилин вона вже сиділа в його машині. На задньому сидінні лежав лотерейний білет — Андрій мав звичку купувати їх щопонеділка.
— Тримай, — він простягнув їй монету. — Зітри. Кажуть, у нещасливих у коханні має бути вдача в іншому.
Вероніка механічно стерла шар. Там була сума, яка перевищувала вартість п’яти таких операцій і трьох їхніх дач.
— Ого, — тихо сказав Андрій, заглядаючи в білет. — Схоже, ти тепер дуже багата жінка.
— Ні, — Вероніка подивилася на нього. — Ми тепер багаті люди. Бо я не збираюся повертатися.
Вона вимкнула телефон. Першим, що вона зробила в новому місті, куди вони поїхали до кращого спеціаліста, — це здала повторні аналізи.
Через три дні Андрій чекав її біля виходу з діагностичного центру. Він нервово крутив у руках паперову склянку з кавою.
— Ну що? — запитав він.
— Помилка діагностики. У мене просто сильне виснаження і проблеми з гормонами. Сказали відпочити місяць біля моря.
Андрій заплющив очі й видихнув.
— То ти повертаєшся? До Сергія? До дачі?
Вероніка дістала з сумки телефон. Там було тридцять пропущених від сина і десять повідомлень від чоловіка про те, що зламався кран і немає кому викликати майстра.
— Ні, — сказала вона, кидаючи телефон у смітник біля входу. — Мені мені подобаються твої плани про море.
Вони не стали нікому нічого пояснювати. Гроші з виграшу пішли на лікування в санаторії для обох і на будинок у маленькому містечку, про яке ніхто з її родини ніколи не чув. Вероніка нарешті почала вчитися малювати — те, про що мріяла в дитинстві, але на що ніколи не було часу.
Вона стояла на терасі свого нового дому, слухала шум води і знала, що цей понеділок був найкращим днем у її житті. Поруч Андрій розкладав карту нової подорожі. Тіні на стінах більше не лякали її — тепер це були просто тіні від дерев у їхньому власному саду.
