В той день я повернулася додому о другій годині дня. В офісі «обвалилася» мережа, системні адміністратори бігали з кабелями, але зрештою всіх розпустили, бо без доступу до бази даних ми просто сиділи й перекладали папірці з місця на місце. На вулиці стояла така спека, що навіть дихати було важко. Я зайшла в магазин біля будинку, купила пакет молока, пів хлібини та пачку пельменів, щоб на швидку руку приготувати чоловікові, коли він прийде з роботи. Вирішила заїхати за сином у садок сама, щоб Вадиму не довелося після зміни на будівництві ще годину стояти в заторах.

Я піднялася на наш п’ятий поверх. Ліфт, як завжди, не працював, тому я трохи захекалася. Відчинила двері своїм ключем. У коридорі було тихо, але я одразу відчула, що вдома хтось є. Із вітальні долинав приглушений сміх. Я пройшла далі, не знімаючи туфель, бо чомусь серце почало калатати так, ніби я пробігла марафон.

На дивані у вітальні сиділа жінка. Висока, з дуже довгим світлим волоссям, яке розсипалося по плечах. Вадим сидів поруч, він якраз показував їй щось у своєму телефоні. Коли я зайшла, він різко відсмикнув руку і впустив гаджет на килим.

— О, Віко, ти чого так рано? — Вадим підхопився, почав поправляти футболку. Очі в нього були налякані, він дивився на мене так, ніби я була привидом. — Це Світлана. Вона з нашого об’єкта, ми просто обговорювали кошторис на наступний місяць. Я забув папку з документами, от вона й завезла.

Світлана швидко встала. Вона навіть не намагалася вигадати якесь виправдання. Просто взяла свою сумочку, поправила волосся перед дзеркалом у коридорі й вийшла, сухо кинувши: «До побачення». Вадим кинувся за нею, щоб зачинити двері, а я просто сіла на пуф. У голові почало гудіти, ніби там оселився рій бджіл. Я відчула, як німіють кінчики пальців.

Наступні два тижні я пам’ятаю погано. Мені стало зовсім кепсько вже ввечері. Мене поклали в лікарню. Там були білі стіни, запах хлорки та щоденні крапельниці. Вадим приходив щодня після роботи. Приносив мені фрукти, домашні обіди в термосах, які він купував у кулінарії, бо сам готувати ніколи не вмів.

— Все минеться, Віко, — казав він, сидячи біля мого ліжка. — Влітку, у липні, поїдемо до Одеси. Знімемо будиночок біля моря, малий поплаває. Тільки ти, я і наш Денис. Нам треба змінити обстановку.

Я мовчала. Коли мене виписали, я вже мала план. Поки Вадим був на зміні, я зібрала дві великі валізи. Одну для себе, іншу — для Дениса.

— Ми їдемо до моїх батьків на Хмельниччину, — сказала я йому ввечері. — Я вже домовилася про переведення у філію нашої компанії там. Дениса записала в новий садок, там якраз було місце.

Вадим спочатку виправдовувався. Потім почав благати. Він ставав на коліна, хапав мене за руки, обіцяв, що ніколи більше не побачить ту жінку.

— Це була помилка, Віко! Просто випадок, нічого серйозного. Ти ж знаєш, що я люблю тільки вас. Нащо ти руйнуєш усе через одну дурницю?

Але я поїхала. Наступні три роки перетворилися на суцільну побутову круговерть. Робота в невеликому офісі, де я займалася звітами по складу, садок Дениса, городи в батьків. Кожного літа ми садили картоплю, кожного вересня її копали. Вадим приїжджав раз на місяць. Привозив гроші — завжди в конвертах, покладених у коробки з цукерками.

Привозив Денису дорогі кросівки, планшети, нову футбольний м’яч чи велосипед. Я дозволяла їм гуляти на місцевому стадіоні, але сама завжди знаходила причину, щоб піти з дому. То в магазин, то до подруги на чай.

Якось він перестрів мене, коли я поверталася з магазину.

— Віко, три роки минуло. Тобі не набридло жити в батьків? Давай повернемося. Денис хоче у свою стару кімнату. Невже ти досі тримаєш на мене зло?

Я подивилася на нього. Він трохи посивів на скронях, але очі були ті самі — блакитні й благальні. Я відчула, що десь глибоко всередині я вже давно його простила, але визнати це першою не могла.

— Наступного разу поговоримо, Вадиме. Зараз у мене багато справ по роботі.

Минуло ще кілька років. Була неділя, близько восьмої ранку. Я спала, коли в двері квартири почали наполегливо дзвонити. Я подумала, що щось сталося з Вадимом по дорозі. Відчинила двері. На порозі стояла Світлана. Та сама жінка з моєї вітальні. Тільки тепер на ній був простий темний плащ, а обличчя було дуже блідим, майже прозорим.

— Можна зайти? — запитала вона пошепки.

Ми сіли на кухні.

— Я приїхала, бо в мене немає вибору, — почала вона, нервово крутячи в руках паперову серветку. — У мене в місті донька, Христина. Їй скоро сім. Вона сестра вашого Дениса. Вадим знає про це, він допомагає нам грошима. Але він ніколи не жив зі мною. Навіть коли ви поїхали, він просто знімав нам квартиру на іншому кінці міста.

Я слухала її й відчувала, як у мені закипає щось гірке. Не злість, а якась нескінченна втома.

— Нащо ви мені це кажете? — запитала я. — Хочете, щоб я його пошкодувала чи вас?

— Ні. Просто я дуже часто хворію останній рік. Постійно в лікарняних палатах. У Христини нікого немає, крім мене і Вадима. Я хотіла, щоб ви знали про неї. На випадок, якщо зі мною щось трапиться. Вадим не зможе сам… йому потрібна підтримка.

Вона пішла, залишивши в коридорі запах якихось гірких ліків. Коли того дня приїхав Вадим, я вивела сина до нього на вулицю і сказала:

— Їдь до Христини. Я все знаю. Світлана була тут сьогодні вранці. Вона все розповіла. Тобі треба бути там.

Вадим хотів щось заперечити, відкрив рота, але я просто зачинила за собою двері під’їзду. Наступні два роки були тихими. Вадим присилав гроші, вітав Дениса зі святами по телефону, але до нас більше не приїжджав. Я продовжувала працювати, купила собі невелику вживану машину, щоб зручніше було возити сина на тренування.

Восени мене відправили у відрядження до Вінниці. Наша фірма відкривала там новий склад, і мені треба було налагодити облік. Я довго готувалася до цієї поїздки. Чомусь витягла з шафи нову сукню, яку купила на день народження, але так ні разу й не одягла. Зробила манікюр, підстриглася. Може, десь у глибині душі я знала, що зустріну його.

Вадим знайшов мене біля входу в готель після завершення семінару. Він виглядав дуже втомленим.

— Звідки ти дізнався? — запитала я, намагаючись тримати голос рівним.

— Денис проговорився. Сказав, що ти на тиждень поїхала.

Ми пішли по бруківці в бік центру. Почався дрібний дощ, який миттєво зробив повітря холодним. Я була в легкому плащику і відчула, як по спині пробіг холодок.

— Як там Христина? Як Світлана? — запитала я, щоб хоч про щось говорити.

— Світлани більше немає, — тихо відповів Вадим. — Уже пів року. Вона до останнього не хотіла казати, наскільки все серйозно. Постійно бігала по роботах, по лікарях. Тепер ми з Христиною удвох. Вона в третій клас пішла.

Він зупинився, зняв свій робочий піджак, який пах його парфумом і накинув мені на плечі.

— Одягни, а то зовсім змерзнеш. Тобі не можна хворіти.

Я так і поїхала в тому піджаку в готель. Він лежав у мене в сумці, важкий і теплий. А через два дні, вночі, задзвонив телефон. Я одразу впізнала номер.

— Віко, вибач, що так пізно. Христині зробили термінову операцію. Вона зараз у палаті, плаче, кличе маму. А мене на зміну викликають, там якась аварія на об’єкті, я не можу не піти, бо звільнять. Ти не могла б… хоч на кілька годин?

Я подивилася на годинник. Була десята вечора.

— Яка адреса? — запитала я і почала збирати речі.

Через годину я вже стояла в коридорі лікарні. Знайшла палату на другому поверсі. На ліжку лежала дівчинка. Коли вона повернула голову, я мало не впустила пакет з продуктами. На мене дивилися очі мого сина. Такі самі сині, з довгою лінією вій.

— Ви та сама тьотя Віка? — прошепотіла вона. — Тато казав, що ви приїдете, коли мами не буде.

Я сіла на стілець поруч із ліжком. Витягла з сумки пачку печива та дитячу книжку. Поправила їй подушку, яка збилася вбік.

— Спи, Христинко, — сказала я. — Все вже добре. Лікарі все зробили. Тобі треба поспати, щоб швидше одужати. А потім поїдемо додому.

Я почала читати. За вікном усе так само бив по склу дощ, але в палаті стало якось тихо і спокійно. Я накинула на себе його піджак, мені вперше за багато років стало затишно і тепло.