У тролейбусі було душно, крізь замурзане скло ледь пробивалося травневе сонце. Хтось торкнув мене за лікоть. Я розвернулася, намагаючись не зачепити сумкою сусідів, і побачила Катю. Вона виглядала інакше — засмагла, якась зосереджена, але очі світилися тим самим м’яким світлом, яке я пам’ятала ще з інституту.

— Катю? Ти коли встигла приїхати? — я посунулася, звільняючи їй трохи місця на проході.

— Тиждень тому, Інно. Отак одразу і не звикнеш, що вже вдома, — вона посміхнулася, переставляючи з руки в руку важкого пакета. — Там, у Греції, все інше. Ритм інший, люди. А тут вийшла — і ніби нікуди не їхала. Тільки діти виросли.

Ми розмовляли про звичайні речі. Вона розповідала, як купила саджанці яблунь для дачі, як планує засіяти грядки, бо земля зачекалася. Говорила про синів, про те, що старшому вже треба обирати фах, а вона ще не зовсім розуміє, які зараз розцінки на навчання. Побут, звичайний людський побут, який вона витягувала на своїх плечах кілька років поспіль.

— Я зараз до лікарні їду, — раптом сказала Катя, дивлячись кудись повз мене. — Треба Дмитра провідати. Приготувала йому обід, фруктів взяла. Він після операції, йому зараз важливо нормально їсти.

Я мовчала, намагаючись вкласти це в голові. Дмитро. Чоловік, який пішов від неї сім років тому. Пішов саме тоді, коли Катя сказала йому, що у них буде дитина. Четверта дитина. Він тоді просто зібрав сумку, поклав на стіл кілька купюр і порадив «вирішити питання», бо йому, бачте, вже затісно в цій родині. Його нова пасія була набагато молодшою, і він вирішив почати життя з чистого аркуша, без пелюшок і дитячого галасу.

Я пам’ятаю, як Катя тоді сиділа на моїй кухні. Вона просто мовчки дивилася в одну точку. Вона ж психологію викладала, знала всі ці механізми захисту, всі стадії прийняття. Але теорія не допомагала, коли треба було пояснювати трьом дітям, де батько.

— Ти знову з ним спілкуєшся? — запитала я тихо. — Після всього?

Катя поправила пакет, у якому щось тихо дзвякнуло.

— Він писав мені, коли я була в Греції. Скаржився, що здоров’я підводить. З тією жінкою у нього не склалося, вона пішла майже одразу, як тільки почалися перші проблеми. Він зараз у батьків живе. Я дітям не дозволяла з ним бачитися всі ці роки. Була дуже різкою, навіть чути про нього не хотіла. Категорично заборонила йому на поріг потикатися.

Вона замовкла, наче знову все пригадувала. Далі чомусь винувато посміхулася.

— А тепер він зліг. Там складна ситуація, грошей на відновлення треба багато. Може, доведеться позичати десь, бо моїх заробітків на все не вистачить.

Я згадала ті дні, коли вона сама лишилася з немовлям на руках. Найменшій, Насті, було всього два роки, коли Катя зважилася поїхати на заробітки. Вона лишила дітей на маму, бо вдома грошей не вистачало навіть на взуття. Чоловік за весь цей час жодного разу не запитав, чи є у дітей що їсти. Він насолоджувався свободою, а Катя в цей час мила підлоги або доглядала чужих стареньких у передмісті Афін.

— Катю, ти ж пам’ятаєш, як ти бігала по орендованих, коли Настя захворіла? — я намагалася говорити спокійно, але всередині все закипало. — Як ти рахувала копійки, щоб за квартиру заплатити, поки він по курортах їздив?

— Пам’ятаю, Інно. Все пам’ятаю. Кожну ніч без сну, кожну відмову в магазині, коли дитина просила шоколадку, а в мене в гаманці — тільки на хліб. Думаєш, я забула, як він повівся негарно тоді?

Вона зітхнула і міцніше перехопила пакет.

— Але ми прожили разом двадцять років. Це ціле життя. Я не можу просто взяти і викреслити це, коли людина в такому стані. Я піду лише один раз. Подивлюся, що там і як, віддам їжу — і все. Це просто по-людськи.

Тролейбус загальмував біля лікарняного містечка. Катя піднялася, кивнула мені на прощання.

— Це вперше і востаннє, Інно. Справді. Я просто закриваю цей борг перед минулим. Мені треба далі дітей на ноги ставити, у Насті скоро випуск з четвертого класу, треба сукню купити, вірші і пісні вчити.

Вона вийшла на зупинку і повільно пішла до входу в корпус. Я дивилася їй у спину крізь вікно. Вона йшла рівно, тримаючи той пакет з домашньою їжею так, ніби в ньому було щось надзвичайно цінне.

— Це Катерина Сергіївна? — почула я голос жінки, яка стояла поруч. — Це ж вона в ліцеї працювала? Така розумна була жінка.

— Так, вона, — відповіла я.

— Треба ж, повернулася. А кажуть, там у Греції добре платять. Може, ще повернеться працювати…

Я нічого не відповіла. Я дивилася, як постать Каті зникає з очей, тролейбус рушив далі.

Вона говорила про «один раз», про те, що це просто формальність. Але я бачила, як вона бережно тримала той пакет, як блистіли у неї очі, коли вона згадувала, що Дмитро їй писав, що не склалося з молодою, отже, вона краща дружина, адже двадцять років протрималася, а не рік чи два.

В її поведінці було занадто багато звичної турботи, яку неможливо перекреслити навіть роками зневаги та ігнорування.

В голові крутилися цифри. Квиток назад, витрати на навчання, борги, які вона збиралася брати для людини, що колись просто викинула її з життя. Побут має дивну властивість затягувати назад у старі сценарії, навіть якщо ти проїхав тисячі кілометрів, щоб їх змінити.

Тролейбус їхав все далі і далі. Попереду у мене був звичний вечір, треба було зайти в магазин, приготувати щось своїм.

Звичайні справи. А Катя зараз піднімалася на третій поверх, заходила в палату, де на неї чекав той, хто колись не захотів чекати її. Що вона при цьому відчувала і він? Та й чи скаже вона мені правду?