Андрій ніколи не бачив подібних жінок: вона була різка, глузлива, з коротким їжачком світлого волосся. Він закохався одразу, навіть не встигнувши цього зрозуміти. По дорозі вона постійно розмовляла по телефону, вирішуючи якісь важливі для неї завдання. Андрій одразу зрозумів, що вона надто хороша для нього, він і мріяти про таку не наважувався. Але жінка не йшла з голови. Він навіть думав, як її можна знайти, але вона їхала від вокзалу до торгового центру, тому шансів у нього не було.
Коли він зустрів її вдруге, одразу вирішив, що то доля. Вона була не одна, з двома дівчинками років десяти—дванадцяти, з чого він зробив висновок, що вона трохи старша за нього, якщо, звичайно, не стала матір’ю у шістнадцять років.
Дівчата теж були своєрідними. Старша жвава і гостра на язик, і його, Андрія, за людину явно не вважала, відзначаючи дорогою: «Цей водій взагалі місто знає, чи приїхав з провінції?» і «мене вже нудить від його манери їзди».
Молодша була точно не від цього світу – дивилася у вікно і белькотіла про космос і сузір’я. Мама знову не відривалася від телефону, у неї там наради, брифінги та інша модна нісенітниця. Але ось ця її посмішка! Він готовий був віддати усе на світі за те, щоб щоранку та кожного вечора бачити цю усмішку у своєму домі.
Цього разу йому пощастило – вони їхали зі школи додому, і він запам’ятав обидві адреси. Розумів, що шанси у нього нульові, але… Три дні не їв, тинявся з кута в кут, поки не вирішив – треба щось робити. На четвертий день він відпрацював і ввечері припаркувався біля школи там, де забирав їх минулого разу. Йому пощастило — вони вийшли, явно чекаючи таксі. Андрій під’їхав і посигналив їм. Блондинка з коротким їжачком подивилася на нього з подивом, звірилася з телефоном, підійшла і запитала:
— Вам чого?
— Хто замовляв таксі до Галицької 116?
Жінка раптово засміялася, заразливо та голосно.
— А я вас пам’ятаю, — сказала вона. — Ви минулого разу нас добряче потрусили дорогами.
Андрій ані трохи не образився. Відтоді він щовечора підвозив їх до хати. Поступово чоловік дізнався, що звати жінку його мрії Діана, що вона і справді старша за нього, вже п’ять років, як розлучена, очолює аналітичний відділ у міжнародній компанії. Старша донька займається карате та японським, молодша ходить у театральну студію та на малювання.
Він відмовлявся брати з них гроші, але вона все одно залишала їх на задньому сидінні. Він довго збирався, набирався хоробрості, а одного дня випадково підслухавши в розмові номер їхньої квартири, купив букет червоних троянд і пішов свататися.
У квартирі було шумно. Поруч із Діаною стояв кремезний чоловік, у якому Андрій одразу побачив суперника. Діана дивилася на нього з подивом і чекала, що він скаже. А Андрій раптово випалив:
— Виходь за мене заміж.
Діана розсміялася дивним каркаючим сміхом, потім заплакала, а потім сказала, що вона згодна.
Діана пішла від чоловіка, бо закохалася у начальника. Той був надзвичайно розумний, неймовірно гарний і безнадійно одружений. Їхній роман тривав п’ять років, але жодних перспектив, ясна річ, у нього не було. Того дня Діана святкувала день народження. Він подарував їй браслет та побажав сімейного щастя. Їй хотілося плакати та сміятися. У двері подзвонили, і вона подумала, що це хтось із гостей.
На порозі стояв таксист. Він уже кілька тижнів забирав її та доньок із занять. Не потрібно було багато розуму, щоб зрозуміти, що він закохався в неї. Але вона зовсім не чекала цих його слів:
— Виходь за мене заміж.
Вона розсміялася, обернулася до одруженого начальника.
— Ну що, схоже, твоє бажання починає збуватись!
Нерозумно було погоджуватися, звичайно, але Діані так хотілося йому насолити. Вона запросила цього Андрія, так його, здається, звали. Посадила за стіл та представила своїм нареченим. Старша донька пирснула і демонстративно пішла до своєї кімнати. Зате молодша усміхнулася, але навряд чи вона щось розуміла.
Одружений начальник нарешті занервував. Але Діана пішла ва-банк:
— Або ти розлучаєшся, або я виходжу заміж.
Андрій був простий як три карбованці, але добрий. І, здається, справді її любив. Старша донька, продовжувала крутити носом. Але це нічого – вона ж не збирається насправді за нього заміж. Діані було вигідно, що він відвозив дівчаток до школи, потім на гуртки, увечері забирав усіх і відвозив додому. Зручний наречений.
Він почав їздити замість неї на змагання старшої і на вистави молодшої, тепер вона могла проводити на роботі день і ніч, блимаючи перед очима начальника і виблискуючи каблучкою. Андрій непогано готував, тож можна було більше не заїжджати вечорами до супермаркетів за готовою їжею.
Начальник, звісно, цього не витримав. Якось він прийшов і сказав:
— Все, я пішов від неї. Мені тепер нема де жити. Приймеш у себе?
Діана була на сьомому небі від щастя. Андрія вона прогнала, представивши донькам нового нареченого. Цього разу кривила носа не лише старша, а й молодша. Але Діані було байдуже – вона була щаслива.
А через місяць все її життя пішло шкереберть. Поки вона варила вдома супи — салати з супермаркету не подобалися її коханому — і забирала дочок з навчання, він узяв нового спеціаліста в аналітичний відділ, ефектну рудоволосу Аллу. Старша донька програла змагання, тому що Діана в цей час забирала костюм коханого з хімчистки, мала термінову нараду. Молодша почубилася з дівчинкою в театральній студії, оскільки та сказала, що вона «безбатченко». А ще Діані чомусь дуже не вистачало знайомого світла фар, коли вона виходила ввечері з доньками із занять.
Андрій розумів, чому вона з ним розлучилася. Справді, хто він, а хто вона. Ох, треба було слухати матір, здобувати освіту! А що він тепер може? Піти вчитися – та це смішно. Та й він вже нічого не пам’ятає. Але чоловік уявляв її світлий їжачок, милу посмішку. І розумів – йому її нічим не вразити. Андрій згадав, що взагалі-то, він непогано розбирався в техніці, можна піти повчитися, здобути спеціальність. Йому, звичайно, було важко поєднувати навчання та роботу. Та й мізки не так спритно працювали. Але поступово Андрій втягнувся. До Діани він не приїжджав, гордість не дозволяла. Але продовжував приходити на спектаклі до молодшої та на змагання до старшої, сидів на задньому ряді, щоб його не було видно.
Він зустрів її випадково, у супермаркеті. Вона знову купувала готові салати, одружений начальник повернувся до своєї сім’ї, змінивши стару фаворитку на юну Аллу. Натомість супи можна не варити. Андрій купував яйця та макарони, свою звичну вечерю. Волею долі вони опинилися біля сусідніх кас, зустрілися поглядами.
Вона ще довго просила вибачення. А він вдавав, що нічого не сталося. Забирав їх зі школи та із занять, пересів в перший ряд на змаганнях та спектаклях. Через два роки отримав диплом, влаштувався техніком. Але Діані, якщо чесно, було байдуже. Вона варила йому супи і вперше в житті була по-справжньому щаслива.
Olena Dіdіk.
Фото ілюстративне.
