У мене й раніше були питання до батьків, чому я на них не схожа, але все відкрилося, коли мені потрібна була дороговартісна операція і я шукала донора.
– Мамо, тату, я знаю, що прошу багато, але ви б могли здати аналізи на сумісність?
Тоді батьки переглянулися і сказали, що подумають. Зізнаюся чесно, я не очікувала такої реакції від рідних людей. Вони мене любили, я знаю це, бо вони все для мене робили, що роблять люблячі батьки – увага, турбота, гарна освіта, заміж мене видали і допомагали з онуками.
А тут така реакція.
– Олю, ти ще бабусю і дідуся попроси.
– Вони вже старенькі, як я буду просити?, – здивувалася я.
– Тоді ми зробимо, – каже мама, – але ти ж розумієш, що навіть найближчі люди можуть не підійти?
– Так, – відказала я, – але ви все ж спробуйте.
Виявилося, що вони не підходять, навіть, лікар звернула увагу, що я не можу мати таку групу крові, якщо мої батьки мають плюсову, а у мене мінус.
Я ще так жартувала з цього приводу.
– Де ви мене усиновили?, – питала я їх.
Вони замовкли і кажуть.
– Що за дурниці. Ти одне обличчя з бабусею.
Це було правдою, я дуже схожа на бабусю в молодості, вона тим дуже тішилася. Але от ні на маму, ні на тата я схожа не була.
Коли мені вже ставало менше часу, то родичі зібралися аби поговорити.
– Олю, ми не хотіли тобі казати, але ти справді не наша донька, – почав тато.
– Ні, ви жартуєте.
– Ні, доню, – підтвердила мама, – ми не жартуємо. Ми твої тітка і дядько, двоюрідні.
– А бабуся і дідусь?
– Вони рідні, не хвилюйся. Ми все тобі пояснимо і може ти нас пробачиш, і знайдеш свою маму.
Від почутого я завмерла. Я навіть не підозрювала, що це виявиться правдою, підозрювати, то одне, але знати на всі сто відсотків – геть інше.
Я дивилася на бабусю і дідуся, їхні губи тремтіли, очі блищали.
– Сонечко, ми не могли вчинити по-іншому, ми тебе рятували.
Тут моє серце стиснулося, хто ж та жінка, від якої треба рятувати дитину?
Але від цієї історії я відчула геть інші емоції.
Мені серце стискалося від жалю і я негайно захотіла побачити матір. Мені було все одно, як, але я мала вже вирушити на її пошуки.
Я не картала дідуся і бабусю за їхній вчинок, може, я б зробила так само, але чи це було справедливо по відношенню до моєї справжньої мами?
Мою маму звали Оксана і вона була з бідної родини, в той час, коли мій батько був сином голови колгоспу. Зустрілися вони на танцях в сільському клубі і тато втратив голову від мами.
Він брався її проводжати, але дівчина уникала його.
– Ти з тих хлопців, що хочуть лишень жартувати, а я не така.
– Ні, я хочу з тобою зустрічатися, – відказував Тимофій.
– Ні, батько твій не дозволить тобі женитися на мені.
– Чого ж? Як я скажу, то так і буде.
Він переконував дівчину, що любить її і хоче женитися, але після того, як відслужить.
Мати Оксани переконувала її не слухати улесливі слова, бо не знати, що буде після служби.
– Він зараз так каже, а там може й на службі лишитися і що тоді?
Але дівчина не слухала нікого і любила свого нареченого, як вона його називала.
Згодом Тимофій поїхав на службу, а Оксана стала його чекати. І стали люди помічати, що вона чекає дитину.
– То не наше, – заявила бабуся, – З ким нагуляла, туди і йди.
Мама писала батькові, але той не відповідав, вже згодом вони дізналися, що там сталося нещастя.
Тоді бабуся прибігла до мами, признала вона дитину, просила віддати їм, бо вони краще виховають і більше дитині дадуть, ніж це зробить мама.
Але та після звістки про батька стала сама не своя. Вона мовчала і тільки щось про себе шепотіла.
Коли я стала підростати, то сусіди розповідали, що мама мене лишає зранку саму, а я встаю та плачу і голосно її кличу.
– Вона йде в поле, а дитину саму лишає, – шепотілися вони.
І одного дня мама з бабусею пішли в поле, а мене залишили в перевернутому стільчику, поставили пляшечку з цукрованою водою і хліб.
Коли вони вернулися, то в хаті нікого не було.
Я не знаю чи мене шукали, але того дня з села виїхали мої дідусь і бабуся, наче діда перевели в інший колгосп, але насправді, вони поїхали до рідні на інший край країни.
– Там у мене сестра була, Тоня, а її донька не могла мати дітей, от ми й порадилися, що вона виростить тебе, як свою. Якщо твоя мати при собі, то вона тобі допоможе, – сказала бабуся.
Мені серце стискалося, адже як вона там живе, чи вона може про себе піклуватися, чи все у неї є?
Я поїхала в те село. Дорога була важкою, доводилося пересідати з потяга на потяг, зі мною був мій чоловік, який мене підтримував всі ці дні.
– А якщо вона не підходить тобі?, – питав він перед тим, як вирушити в дорогу, – для чого ми так далеко їдемо?
– Яка різниця чи допоможе? Я хочу їй допомогти! Невже ти не розумієш?
І ось нарешті те село, люди мені підказали, де знайти хату Оксани, її всі знали. Я раділа, що, може, якось їй допомагали.
На подвір’ї стояла старенька хата, жінка щось говорила до курей, біля неї сидів кіт.
– Добрий день,- привіталася я голосно.
– Навіки слава, – відказала жінка, – Вам кого?
– Мені треба знати чи ви Оксана Г.
– Так, я.
– Ви мене впізнаєте?
Жінка пильно на мене глянула, а тоді підійшла ближче.
– Олечко… Ти?
– Я, мамо!
– Боже мій! Дякую! Я знала, що ти прийдеш!
Ми обійнялися і довго плакали.
Вона розказала, що після того, як я пропала, то вона потрапила в лікарню. Тоді не розуміли, як це лікувати, тому тримали в закладі, але далі вона поступово почала розуміти, що хоче вийти і всіма силами старалася довести, що повносправна. Допомогла їй відсутність фінансування закладу і деяких пацієнтів відпустили. Так вона знову опинилася вдома.
Жила з мамою всі ці роки, нікуди не їхала з села і навіть не хотіла виходити з подвір’я, думала, що її заберуть. Сільська рада допомагала і люди приносили старі речі, її шкодували, адже кожна розуміла, що після такого важко оговтатися.
Мама жила з праці своїх рук, у неї дві кози, кури та гуси, кіт.
Я теж розповіла про себе, що мені потрібно від неї.
– Я з радістю погоджуся, – відказала мама.
Вона дуже нервувала, коли ми їхали в місто, там здали всі проби і ми вернулися додому. Я наче й пригадувала, що то мій дім, не так зором, як запам’ятався мені запах. Хто б міг подумати?
Завдяки мамі я одужала. Я прошу її переїхати до нас, але вона не хоче, каже, що їй вдома спокійніше, а тепер, коли вона знає про мене, бачить моє фото, фото онуків, то їй більше не самотньо.
Вона спілкується і з моїми батьками, каже, що вдячна їм, що мене виростили. Пробачила й дідуся і бабусю.
– Вони це зробили з любові, – каже мені.
Я почуваю дуже велику вдячність до мами, але розумію, що відстань між нами велика і в кожного своє життя, яке не можна отак перенести ближче. Я не готова поки переїхати до неї, а їй важко в незнайомому місці. І як вчинити я не знаю. Що підкажете?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
