fbpx
Історії з життя
У мене надто слухняна донька і тепер я бачу, що зять тим користається

Моя донька – то моя гордість. Вона з дитинства була дуже слухняна і тиха та ніколи не завдавала мені прикрощів. Чи попрошу мені допомогти, чи пошлю до бабусі на підмогу – йде й не ремствує.

Коли інші матері говорили, що в підлітковому віці всі вади характеру вилазять на верх, то моя Софійка мені нічим голови не закрутила і жодного разу не дозволила собі підвищити на мене голос чи сказати, що їй щось не подобається.

Звичайно, що вона й приводів для невдоволення не мала: ми з її батьком маючи її єдину все старалися аби вона була гарно одягнена, нагодована і мала все, що їй потрібно в тому чи іншому віці: починаючи від модних ляльок і закінчуючи ноутбуком.

Натомість вона гарно вчилася і вступила на спеціальність, яку ми їй обрали. Донька хоч і неохоче, але стала таки медсестрою.

А далі вона вийшла заміж і практично за спеціальністю не працювала, бо має двоє діток і зараз в декретній відпустці.

Але попри те, донька завжди слухає, що я їй кажу чи раджу і виконує мої настанови та прохання. Звичайно, це щось елементарне, як от, купити щось в місті тапередати нам на автобус, приїхати і допомогти по господарству…

На свята ми з чоловіком вирішили їх відвідати і я була неприємно вражена тим, як веде себе з нею її чоловік.

– Софіє, там діти розлили воду, йди повитирай.

– Софіє, там малий на горщику – йди попильнуй.

– Софіє, зроби мені кави.

І це при тому, що донька паралельно нас частувала – накладала на стіл та сиділа з нами. Зятьок теж сів суто пообідати, а не поговорити, як то прийнято, а далі втік знову з телефоном в іншу кімнату і наголосив аби Софійка зробила так, щоб діти були тихо.

Вона мовчки закрила за ним двері та пішла до дітей просити тихо, бо тато йде спати. Ми ще трохи погомоніли і я бачу, що за її звичними рухами, що отака служницька поведінка у неї щодня.

– Доню, а що Вадим з дітьми не бавиться?

– Бавиться, як не втомлений з роботи.

– А що він не може за дитиною прибрати, що ти мусиш бігати?

– Та мені не важко, – каже донька.

А я мало за серце не схопилася! Я виховувала добру дитину для себе, але ж не служницю для чоловіка!

Почала я про те зі своїм чоловіком говорити, що зять веде себе, мов король, але той тільки й зітхнув, що не нам з ним жити, а раз вона на це згодна, то таке вже у неї буде життя.

А я не хочу аби моя донечка була на побігеньках в такого пихатого зятька!

Я тоді попросила аби вона з дітьми приїхала до нас трохи побути:

– Вадиму й так все рівно чи ви є чи ні, навариш йому на кілька днів і гайда до нас, – кажу їй.

Вона погодилася і гостювала у нас десь тиждень, як тут зятьок мій нагодився.

– Пора додому, – каже їй.

– Чого ж, зятю, їжа скінчилася та приготувати собі нічого не можеш?, – питаю, – Чи дитині нема як від тебе і перепочити?

– З вами перепочинеш. Вже всюди вам поприбирала та перемила, то хай вже й додому вертається, – каже мені.

То як вона мені в хаті допоможе, то якась велика послуга? Та вона тут жила, живе і жити буде, бо ми хату їй заповімо. А от, що вона в нього на побігеньках – то факт.

– Доню, бачу, що не цінує тебе чоловік, тому не треба соромитися – розлучайся. Побула заміжня і досить.

Донька мені нічого не відповіла, але думаю, що скоро вона зробить правильний висновок, бо мене страшний жаль збирає, коли я бачу, як моя дитина бідує.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page