Коли я вперше побачила Олесю, їй було всього кілька годин від народження. Вона тихо спала в маленькому ліжечку в палаті для немовлят. Невеличка, з рожевими щічками, вона виглядала, ніби маленький янгол. У той момент я відчула, як щось усередині мене розчинилося, ніби глибока яма раптово закрилася. Тоді я ще не знала, що це — початок найдовшого і, можливо, найважчого розділу в моєму житті.
Того дня світ змінився. Леся, моя найкраща подруга, залишила цей світ, залишивши по собі маленьке диво, яке потребувало захисту. Її чоловік не лише не хотів брати на себе відповідальність, а й навіть чути про дитину. Дзвонити йому не було сенсу. У мене не було часу на сумніви чи вагання. Моє рішення прийшло миттєво — я заберу цю дівчинку до себе.
Але я й гадки не мала, скільки боротьби чекало на мене. Бюрократичні процедури перетворилися на лабіринт без кінця. Я проходила співбесіди, збирала десятки довідок, доводила, що здатна забезпечити дівчинку всім необхідним. Батьків у Лесі не було, рідні — далекі та байдужі. Її майбутнє —це дитячий будинок. Я не могла цього допустити.
Назвала її Олесею — на честь матері. Вона була схожа на подругу — та сама усмішка, той самий пронизливий погляд. Це було майже магічне відчуття, ніби частина Лесі залишилася зі мною. Ми покинули рідне місто й навіть переїхали до іншої країни. Я починала нове життя разом із дівчинкою, яка вже стала мені рідною.
Роки минали. Я двічі виходила заміж, але щоразу поверталася до самотності. У мене не було власних дітей, і, мабуть, так мало бути. Доля вирішила, що я маю стати матір’ю саме Олесі. Коли їй виповнилося дванадцять, я вирішила, що настав час розповісти їй правду. Але кожного разу, коли набирала повітря, щоб почати розмову, слова застрягали в горлі. Я боялася втратити її любов і довіру.
На вісімнадцятиріччя я знову мовчала. Я не сказала їй правду, навіть коли вона вийшла заміж і народила сина. Олеся була моїм світом, і думка про те, що вона може відвернутися від мене, здавалася нестерпною. Але правда, як завжди, знайшла свій шлях.
Її син, маленький Даніель, занедужав. Фахівці припустили, що проблема могла бути спадковою. Це змусило нас звернутися до минулого. Я колись сказала Олесі, що її батька давно не стало, і навіть показувала фотографії свого двоюрідного брата. Але тепер цієї легенди було недостатньо. Ми вирушили на пошуки справжнього батька.
Зустріч була складною для Олесі. Чоловік, який колись відмовився від неї, і зараз навіть чути не хотів про те, що у нього є донька. Він зачинив перед нами двері, не залишивши жодного шансу на примирення. Це стало для Олесі останньою краплею. Вона пішла від мене, відмовляючись слухати пояснення чи вибачення.
Той час був для мене найтемнішим. Я залишилася сама, з відчуттям провини, яке роз’їдало мене зсередини. Я розуміла, що мала сказати їй правду раніше, коли це ще не було так важливо для неї. Але я також знала, що зробила все можливе, щоб дати їй шанс на краще життя.
Часом мені снилася Леся. Я бачила її молодою, усміхненою, з поглядом, повним любові. Вона ніби нагадувала мені, що я не самотня. Що її дочка — це і моя дочка. І що колись, можливо, Олеся зрозуміє і простить мене.
Минуло кілька років. Олеся не виходила на зв’язок. Але я знала, що вона десь там, у світі, живе своїм життям. Я молилася, щоб у неї все було добре. Щоб вона була щаслива, навіть якщо це щастя — без мене.
Я навчилася чекати. Чекати без гніву, без образ, лише з любов’ю. І з надією, що одного дня вона подзвонить. Що я почую її голос і дізнаюся, що у неї все гаразд.
А поки я живу спогадами. Про ті роки, коли ми були однією родиною. Про перші кроки Олесі, її сміх, її сльози. Про те, як ми разом святкували її досягнення і ділили її невдачі. І хоч життя роз’єднало нас, у моєму серці вона завжди залишиться моєю донькою.
Колись я читала, що любов — це вміння відпускати. Мабуть, це правда. Але чи зможу я коли-небудь по-справжньому навчитися цьому мистецтву? Чи вистачить у мене сил чекати стільки, скільки потрібно? Я не знаю. Але я готова спробувати. Бо заради любові ми здатні на більше, ніж самі можемо уявити.
