Іванка була весела й балакуча. Із серйозної Ксені зайвого слова не витягнеш. Дарма що сестри — ні крапельки не схожі. Навіть зовні.
Красуня Іванка завжди пишалася своїм розкішним, довгим, золотим, мов налиті на сонці колоски, волоссям. А її сині очі змушували частіше битись не одне хлопчаче сеpце. Ксенині темні кучерики-хвильки ніколи не хотіли вкладатись у слухняну зачіску, а карі оченята-їжаченята відлякували всіх кавалерів. Коли вона була маленька, мама її лагідно так і називала — їжачок-лісовичок. А як стала старшою, напівжартома бідкалася: «Ким така «колючка» стане?»
Одного дня дівчата поїхали в справах до райцентру. Находилися, стомилися, сіли на лавочку перепочити. Іванка, як завжди, про щось захоплено розповідала, а Ксеня слухала. Аж раптом…
— Тьотю, яка ви красива! Яке у вас волосся гарне! Я теж таке хочу…
Худеньке дівчатко років п’яти у колись рожевому, а тепер вицвілому сарафанчику не зводило очей з Іванки.
— Ти звідки? — усміхнулась їй дівчина. — Загубилась? Де твоя мама?
— У мене немає мами, я «дєтдомовська». Нас до музею на екскурсію привели, — махнула рукою вбік дитина, і зовсім несподівано для дівчат промовила.
— Тьотю, візьміть мене до себе…
Іванка зніяковіла, либонь, уперше не знаючи, що сказати. Натомість обізвалася Ксеня:
— Як тебе звати?
— Надя…
— А я Ксеня. Знаєш, Надійко, — спокійно і впевнено мовила дівчина, взявши нову маленьку знайому за ручку, — ти теж станеш такою красунею, як Іванка. І в тебе буде таке ж гарне волосся.
— Не буде, мене стрижуть зовсім-зовсім коротко, мов хлопчика…
— Надійко, я тобі обіцяю, вір мені, ось побачиш.
Іванка здивовано дивилась на сестру. Зазвичай мовчазна, стримана Ксеня говорила зворушливим голосом і якось на диво переконливо. В цю мить вона й зовні змінилася: мала вигляд розважливої, старшої за свої роки і дуже — Іванка не відразу підібрала слово — доброю! Не дивно, що її слова заспокоїли дитину.
— Надю, ти куди поділася? — з’явилася біля лавки вихователька. — Знову просилася? Ніяк не звикне… — скупо пояснила, взявши дівчинку за руку та пильно глянувши на дівчат.
Пішовши з вихователькою, Надійка раз по раз оберталася і махала Іванці з Ксенею ручкою.
Додому сестри їхали мовчки.
…Було це у вісімдесятих роках минулого століття. Чимало часу промайнуло відтоді. Нині у Надійки є свої дві донечки, красуні, як і вона сама. А Ксеня нещодавно відзначила п’ятдесятиріччя. Із них понад тридцять років працює вихователем у тому дитячому будинку, де зростала Надійка.
Як тепер згадує Ксеня Володимирівна, та їхня зустріч стала доленосною. Ще вчора, вона, учениця випускного класу, не могла вирішити, що робитиме після закінчення школи. А вже наступного дня після знайомства з дівчинкою Ксеня поїхала в дитячий будинок. «Пригадую, коли побачила її, мало не зoмлiла від радості, — розповідає Надія. — Немов квітка розквітла в моєму серці, фантастична, казкова. Я повірила в диво!» А через місяць Ксеня отримала атестат і влаштувалась у заклад нічною нянею. Заочно закінчила педагогічний технікум, затим інститут. Своє життя вона присвятила кинутим дітям: гралася з ними, як ніхто інший із вихователів, читала казки, театрально імітуючи голос під зайчика або вовка, писала сценарії до днів народжень, купувала подарунки…
Ксеня таки наполягла, щоб дівчаток не стригли дуже коротко, сама їх заплітала, водночас навчаючи робити і прості, і складніші зачіски. «Ми відчували себе принцесами, — згадує Надя. — Бувало, вона навіть ночувала з нами, цілуючи кожного перед сном. У поетеси Любові Забашти є прекрасні слова: «Хай оживає істина стара: Людина починається з Добра!». Це про Ксеню Володимирівну. Ми вважали її нашою мамою, часто так і зверталися: «Мамо Ксеню…».
Власної сім’ї на відміну від Іванни, котра має чудового чоловіка, двох синів та двох доньок, Ксеня так і не створила. Сестра часом докоряє їй за це. А та, усміхаючись, відповідає: «У мене діток більше, ніж у тебе. Я рятую їх від зневіри, роблю трішки щасливішими, а вони мені дарують свою щиру любов. І у мене є ти. Ви всі — моя велика родина. Чого мені ще бажати?». Іванка лиш розчулено махає рукою: «От тобі й «колючка»…».
За матеріалами – Українське слово. Автор – Юлія СУЛИК.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
