fbpx
Історії з життя
У мене речі зникати з дому почали, – жаліється мені подруга, – чоловік відмахується, мовляв знайдуться не переймайся, але ні ж і ті не знайшлись і нові зникають. Подруги жартують і кажуть що то жарти домовичка. Але я тут до свекрухи в гості сходила і отетеріла

– Так я давно помічаю, що речі зникають! – розповідає Інга. – Ось перед Новим роком, наприклад, треба було банки з горошком відкривати, шукаю – немає консервного ножа. Всю кухню перерила! Він у мене суперзручним був, я років п’ять тільки ним користувалася.

– Чоловіка питала?

– Ну звичайно! Він каже, я не брав, навіщо мені твій консервний ніж. Ми взагалі консерви нечасто відкриваємо, я навіть і згадати не могла, коли його бачила востаннє.

– Може, на дачу відвезли, в машину забрали, на пікнік їздили і там загубили?

– Та справа не в ножі, а в тому, що це не перший випадок. Набір лопаток дерев’яних кудись подівся, новий, ганчірочки для прибирання, теж в упаковці. Чоловік каже – значить, не було їх! Ну як не було, відповідаю, якщо я їх купувала спеціально? А він – може, хотіла купити, але не купила, або в магазині залишила, на касі, буває ж таке!

– Ну от бачиш. Гарне пояснення!

– А в четвер кинулася – млинцевої сковорідки немає! Я туди і сюди, в усі ящики залізла, не знайшла! Засіб для миття посуду – купувала по акції дві великі пляшки, одна скінчилася, шукаю – другої немає. Металева мочалка зникла, теж нова. Паперові рушники стали зникати, начебто купиш упаковку, дивишся, а пари рулонів вже немає, і з туалетним папером та ж історія.

– І давно таке?

– Так я ось тільки останні кілька місяців звернула увагу, якщо чесно. Зазвичай як – ну, немає речі на місці, потім знайдеться. Тільки не знаходилося жодного разу нічого, на жаль. Якщо вже пропало, то все, з кінцями. Дівчата на роботі говорять – ну, домовичок завівся, не інакше. А на Восьме березня зловила я цього “домовичка”. Це Дарина Володимирівна, виявляється, уявляєш? Свекруха!

Свекруха Інги минулої весни вийшла на пенсію і виявила бажання займатися онукою, чим, чесно кажучи, дуже обрадувала дітей. Восени дитина пішла в перший клас, і батьки не уявляли, як вони впораються. З садком було все більш-менш зрозуміло і налагоджено, а тут – одні питання. Сказали, що школа велика, місць в групі продовженого дня мало, а перший час у дітей буде по три уроки – о пів на дев’яту потрібно привести, о пів на одинадцяту забрати. Через кожні п’ять тижнів по тижню – канікули, з цим взагалі незрозуміло, що робити.

Тому рішення Дар’ї Володимирівни займатися онукою виявилося просто порятунком.

Уже після дитсадівського випускного в травні бабуся забрала Поліну на дачу, потім відвезла на два місяці на море. У серпні відпустки взяли Інга з чоловіком, а з першого вересня дитину знову підхопила Дар’я Володимирівна. Кожен день бабуся приїжджає до школи, забирає Поліну, в гарну погоду гуляє з нею у дворі, потім веде додому, годує обідом і займається з дівчинкою до вечора, до приходу батьків.

Зазвичай до приходу з роботи Інги дитина сита, задоволена і зібрана в школу на наступний день. Практично завжди бабуся ще й вечерю приготує – принаймні, картоплі начистити або котлет наліпить. Інзі залишається тільки доварити або обсмажити.

– Ми їй дуже вдячні, звичайно! – розповідає Інга. – Не уявляю, що б без неї і робили.

Тільки ось на Восьме березня з’ясувалася пікантна деталь: свекруха бере собі з синової кухні все, що сподобається.

– А як з’ясувалося?

– Прийшли її привітати, принесли торт, квіти, подарунок. Полізла вона за штопором, щоб відкрити, і дістає, уявляєш, мій консервний ніж – у нього штопор на ручці. Я кажу, ой, а я його у себе шукаю, знайти не можу. А вона – мовляв, так я подивилася, він вам не потрібен, ви консерви не їсте зовсім! Взяла собі, а то у вас валяється без діла.

Озирнувшись уважніше на кухні Дар’ї Володимирівни, Інга раптом побачила багато знайомих речей: губки, ганчірочки, мочалки, паперові рушники точно такі ж, як у них вдома. Знайшлася і пляшка із засобом для миття посуду, і набір дерев’яних лопаток, і рулончик харчової плівки.

– Я, звичайно, їй нічого говорити не стала, але відчуваю себе дивно! – зітхає Інга. – Не шкода цих нещасних речей, просто якось не по собі!

А найголовніше, частина знайомих взагалі встали в цій ситуації на сторону Дар’ї Володимирівни. Чоловік – він, зрозуміло, маму захищає. Мовляв, рушники та мочалки ці не підписані же, може, просто купила схожі. Та й від відсутності сковорідки вони не збідніють.

Але ж і дівчатка на роботі накинулися на Інгу з докорами. Мовляв, свекруха тебе з дитиною виручає, від грошей за це відмовляється, подумай, скільки б ти няні платила! А вона тільки на пенсію вийшла, для неї паперові рушники і мочалки зараз – розкіш. Звикла жити на зарплату, а тепер ось доводиться на пенсію.

— Краще б не жалілась, а купувала все що собі, те й свекрусі. Потрібна сковорідка – купуй дві і так з усім у господарстві. Тут не всьому світу розповідати потрібно, а срозуміти жінку і пошкодувати. Зрештою, ви ж одна родина і слухати про ваші негаразди не всім потрібно.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page