Ми сподобалися один одному і вирішили, що будемо триматися купи. Саме так, не пристрасне кохання, не ейфорія, а чітке розуміння, що поруч з тобою людина, така як ти і знає те ж, що й ти – біду. І хоче того ж, що й ти – вибратися і якщо не самому, то з тим, хто підтримає.
У мене в сім’ї було п’ятеро сестер і братів, тому я не могла дочекатися, коли вже піду вчитися і навіть не приїжджала додому.
Так, може цей жорстко, але додому хочуть ті, які там отримували тепло і ласку, а не безкінечну роботу.
В Петра було ще більше люду – восьмеро братів і сестер, які тулилися в одній кімнаті на двоярусних ліжках, які батько сам майстрував, бо в магазині таких не було.
Петро був найстаршим, тому як тільки скінчив училище і пішов працювати. то всю зарплату віддавав батькам, щоб ті могли хоч якось всіх утримувати.
Кому таке сподобається? Та нікому.
– Ти собі й уявити не можеш, як я хочу власний куточок, – казав він мені тоді, – Щоб лише моє ліжко, лише мій стілець, лише моя шафа. То моя мрія.
Я мріяла так само про це – власна квартира, хай і маленька, але щоб тільки моя.
А тоді ми обоє подумали про одне й те саме – вдвох швидше наскладати на квартиру!
Ми швиденько розписалися і почали знімати малесеньку кімнату в гуртожитку та працювати. навіть та маленька кімнатка з перекошеними тумбочками і столом, з шафою, яка закривалася на цвяшок, з залізним вішаком, з ліжками з залізними пружинами… це було для нас просто палацом.
Кожен відкладав певну суму на квартиру, більшу частину, їжа була порівну, а от одяг кожен купував із залишку. Наче все було справедливо, бо ми знали, що зарплата у нас майже однакова, хоч у мене було на кілька тисяч менша, але я знала, що вмію економити, тому справно платила свою частку.
Але далі Петро почав казати, що треба ще збільшити наші половини, щоб швидше купити квартиру і я погодилася, бо думала, що він має рацію.
Але далі почалися такі звичні речі, як те, що одяг та взуття можуть не витримати економії, хоч люди можуть.
У мене розклеїлися капці і так, що вже треба було купити нові, по підошва протерлася, але чоловік сказав, що варто замінити підошву, в плащі можна ще ходити, якщо під низ брати безрукавку, а спіднє – хто там його бачить, головне резинку купити та пришивати регулярно.
Сам він так само відносився й до свого зовнішнього вигляду і тішився тим. Що йому видавали спецодяг і він не мусив витрачатися на взуття та верхній одяг.
Дійшло до того, що з молодої дівчини. Яка хоч і жила скромно до весілля, але мала гарний вигляд, я перетворилася на казна-що з купкою грошей.
Але я заспокоювала себе тим, що перераховувала гроші і рахувала скільки ще треба до покупки. Це був наш ритуал після скромної вечері з картоплі та капусти, замість десерту, бо це нам найбільше солодило душу.
Через чотири роки ми вже розщедрилися на газету оголошень, яку купували, щоб читати оголошення про продаж квартир. І ось сталося чудо – гарна ціна, гарна квартира, терміновий продаж!
– Все! Купуємо!, – я аж просльозилася.
– Ну, не знаю, – почав Петро, – Може, якісь непевні люди… ціна занизька… та й час такий, що краще гроші притримати, зараз ні у кого грошей нема, а ми маємо і можемо через рік-два за безцінь купити…
І тут я все зрозуміла… Мене наче громом гепнуло… Петро не може купити квартиру, бо не може витратити ці гроші.
– Давай ще трохи назбираємо до більшої квартири, вже мало залишилося і час такий, що хто має гроші, той купить за безцінь…
Так, то був дві тисячі восьмий, але я знала, що ми не лише не купимо через рік, ми не купимо ніколи.
Може, я вчинила не дуже порядно, але я знала, що інакше просто він би мені гроші не віддав.
На наступний день я не пішла на роботу, вдала, що захворіла, а у нього був якраз виклик. Залізла в нашу схованку і відрахувала свою половину грошей, всі мої речі вмістилися в одну сумку і я закрила назавжди за собою двері цієї кімнати.
Переїхала в інше місто і зняла квартиру, почала вчитися витрачати гроші на себе, коли вперше купила собі шоколадне печиво, то довго не наважувалася вкусити… От до чого мене довели мрії…
Знаєте, справді краще з мудрим загубити, ніж з немудрим знайти і я переконалася в цьому, коли зустріла Сергія. У нас було багато витрат, бо були діти і я купувала собі обновки, але він ніколи не подавав ці мої трати, як щось таке за що я маю червоніти і негайно компенсувати.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
