За день до Нового року мені зателефонувала зовиця:
— Привіт! А ви що, завтра вдома будете? Ми хочемо з вами відсвяткувати!
Я трохи розгубилася, бо взагалі-то не планувала гостей, тим паче, що й особливих запасів продуктів не мала. Але потім зітхнула й подумала: “Та чого ти, це ж свої”.
— Гаразд, приїжджайте, будемо раді, — відповіла я, хоч і внутрішньо нервувала через несподіванку.
У нас із чоловіком була ідея зустріти Новий рік лише в родинному колі — ми, діти, ну й легенький святковий стіл. Проте, раз уже зовиця намалювалася, я вирішила бодай спробувати накрити щось трохи цікавіше.
Заскочила до магазину за продуктами, зробила “Олів’є”, салат із кальмарами, хотіла ще трохи посолити рибу, та часу вже не вистачало. На гаряче придумала плов і запеченого гуся: не надто вибагливо, але смачно.
— Нічого, — кажу чоловікові. — Удвічі веселіше зустрінемо Новий рік.
— Ага, — зітхнув він. — Головне, щоб потім не було незадоволених.
Родичі приїхали рівно о 21:00, з усіма дітьми: старшим студентом, дев’ятикласником і молодшою дочкою, ровесницею нашого сина.
Одразу звернула увагу, що приїхали з порожніми руками — ані ігристого, ані хоч якогось соку дітям. Тільки подарунок на всіх — комплект постільного. Навіть цінник лишився: 300 гривень.
Не те щоб хотілося якихось шикарних презентів, але ж можна було бодай щось нормальне принести? де вона і взяла той комплект та ще й чорний. Аж мурашки побігли спиною, як таке на ліжко постелити?
— Тримайте, — віддала мені зовиця згорток. — Це вам.
— Дякую, — я постаралася всміхнутися. — Ми теж для вас щось маємо, — подаю їм шикарний набір ножів за вісім тисяч гривень, що придбала напередодні..
— І навіщо мені ці зубочистки? — прошепотіла зовиця на вухо своєму чоловікові.
Я скривилася, але зробила вигляд, що нічого не чула. Якось неприємно, але що поробиш. Навмисне ж не викину подарунок у смітник при них.
Врешті ми всілися за стіл. Я розклала салати, подала бутерброди, поставила плов і гуся. Спершу всі мовчки накладали собі їжу, а потім родичі почали розглядати й коментувати страви:
— У вас тут “Олів’є” з ковбасою? — дивується зовиця. — Знаєте, до справжнього “Олів’є” треба додавати не якісь там ковбаси, а копчене м’ясо. І плов, між іншим, правильний роблять із бараниною, а не з куркою.
Я намагаючись не зіпсувати вечір всміхнулася:
— Ну, це вже на ваш смак. Нам і з куркою нормально заходить.
А та тільки гмикнула й переклала шматок курки до тарілки чоловікові. Потім зауважила салат із кальмарами з червоною ікрою зверху.
— О, а що це за диво?
— Та нічого особливого, — відповіла я. — Просто на Новий рік дозволяємо собі рибку і трохи ікри для вигляду.
— Угу, — сказала вона скептично.
Її дочка також скривилася й вичовгала з салату червону ікру.
— Вона ж не справжня. Ми таке не їмо!
Мій син, який сидів навпроти, не втримався:
— А в школі у столовій тобі і котлети з хліба і каша дерев’яна, все йде. А тат така прямо тобі пані.
— То що їй і слова не можна сказати? – образилась зовиця тут же, – Ми справді не готові вживати ось все оце в їжу. так ніхто не готує і нам лороге наше життя.
Чоловік спробував розрядити обстановку:
— Гей, давайте без образ. Люди старалися, готували. Ви ж самі напросилися в гості. Хіба не можна трошки більше поваги?
Зовиця хмикнула й різко відсунулась від столу:
— Дякую, але я наїлась! Нічого смачного.
— Слухай, Маринко, — я вже не витримала. — Якщо вам не подобається у нас, якщо ви звикли до кращого і багатшого, то нащо було взагалі приїздити сюди ще й з власної ініціативи?
Вона різко встала:
— Все, діти, збираємось! Ми їдемо додому. Мабуть, краще вдома за порожнім столом ніж за вашим повним. — І, не чекаючи відповіді, разом із дітьми рвучко вийшла за двері.
Я перезирнулася з чоловіком, настрій було зіпсовано добряче. Та брат чоловіка, зніяковіло знизавши плечима, підвівся слідом:
— Ви не ображайтесь. То місяць у повні і зірки не в тому положенні. Такий у Маринки характер. Серйозно, я сам вибачаюсь. Гаразд, побіг я за ними.
І пішов, ледь не біжучи, щоб наздогнати дружину й дітей.
Залишилися ми з чоловіком і своїми дітьми. Спочатку я хотіла розплакатися, але потім ми всі розсміялися: ну і чого переживати? Новий рік уже на носі, ялинка сяє, на столі ще стільки всього смачного!
— Та й без них веселіше, — підморгнув мені чоловік. — Давайте в настільні ігри!
— Гайда! — відгукнулись діти.
Ми дістали улюблену гру, розклали її на столі, взяли по тарілці “Олів’є” й піджареного гуся та поринули в передсвятковий настрій. Діти переглядалися й тихенько хихотіли, згадуючи, як гості морщили носи й совали тарілки.
А я подумала: “Головне, що рідні поруч, атмосфера тепла й злагоджена ”.
Свято вдалося. “Штучну” ікру жартома доїли з апетитом. Робили це з радістю і вдячністю, що у своєму домі у своїх речах і будемо спати у власних ліжках.
Бо коли є взаємоповага та щире бажання бути разом, будь-яка їжа стає справжнім делікатесом. А таких добрих родичів — навіть не беремо до уваги.
Головна картинка ілюстративна.
