— Тобі не здається, що влаштовувати подібні «сюрпризи» — це вже занадто? Ти ж знаєш, що вона засинає рівно о восьмій вечора! — голос Антона тремтів від хвилювання, коли ми стояли під дверима його матері в густих сутінках.
— А тобі не здається, що наш спокій вартує бодай однієї повчальної бесіди? — я виставила вперед підборіддя, міцно тримаючи за руку сонну донечку. — Твоя мама каже, що для рідних будь-який час — слушний. От ми і прийшли. Саме тоді, коли нам зручно. Подивимось, як працює її власна логіка, коли її застосувати до неї самої.
Мій робочий тиждень зазвичай нагадує забіг на довгу дистанцію з перешкодами. Звіти, цифри, нескінченні дзвінки, а ввечері — побут, який ніхто не скасовував. Тому п’ятниця для мене — це не просто день тижня, це свято передчуття.
— Як же солодко вдома, — я нарешті опустилася на м’яку оббивку дивана, відчуваючи, як приємна втома розливається тілом. — Завтра вимкну всі будильники. Буду ніжитися в ліжку, доки сонце не почне лоскотати щоки.
Антон, вмостившись поруч із пультом, лагідно всміхнувся:
— Підтримую. Давай оберемо якийсь легкий фільм? Тільки тихіше, бо Софійка ледь вгамувалася.
Ми лише місяць тому відсвяткували новосілля. Наша власна двокімнатна квартира в затишному районі Києва здавалася справжнім раєм після трьох років блукань по орендованих кутках на околицях.
Раніше до свекрухи, Ніни Федорівни, доводилося їхати через усе місто двома видами транспорту.
Ми бачилися лише на великі свята, і ті стосунки здавалися мені ідеальними — теплими, але на безпечній, майже стерильній відстані.
Тепер же між нами було лише дві зупинки маршрутки. Спершу я наївно вважала це перевагою: мовляв, бабуся поруч, допоможе з дитиною, якщо виникне потреба.
Я навіть не здогадувалася, що ця близькість стане початком мого персонального випробування.
Тієї п’ятниці я засинала з посмішкою на вустах. Попереду був законний відпочинок, тиша і можливість нарешті відновити сили.
Проте в суботу о шостій сорок три ранку простір квартири пронизав різкий, безжальний звук домофона.
Я здригнулася, наче від крижаної води. Серце закалатало десь у горлі. Поруч незадоволено забурчав Антон.
А з дитячої кімнати вже долинало обурене пхикання — Софійка, яку так важко було вкласти ввечері, знову прокинулася.
— Хто це може бути в таку рань? — прошепотіла я, намагаючись сфокусувати погляд на годиннику.
Домофон не вгавав. Хтось нанизу тиснув на кнопку з наполегливістю, наче від цього залежав порятунок людства. Антон, спотикаючись об капці, побрів до слухавки.
— Так?.. — прохрипів він.
— Синку, відчиняй швидше! Це я! Привезла вам справжнього, домашнього!
Я сховала обличчя в подушку, стримуючи безсиле обурення. Сьома ранку. Субота. Домашнього вона привезла.
Ніна Федорівна з’явилася на порозі як стихійне лихо. Одягнена в практичну вітрівку та кросівки, вона виглядала так, ніби щойно виграла марафон.
У руках вона тримала величезні пакунки, що відтягували їй руки майже до підлоги.
— Доброго ранку, мої дорогенькі! Ой, а чому Софійка плаче? Нічого, зараз бабуся все владнає, бабуся її розважить!
— Мамо, ми ще спали, — спробував вставити слово Антон, але свекруха вже впевненим кроком попрямувала до дитячої.
Я стояла в коридорі, примружившись від яскравого світла ламп. Голова була важкою, а очі боліли від недосипу.
За кілька хвилин Ніна Федорівна вже господарювала на моїй кухні, викладаючи на стіл гори городини.
— Дивись, Оленко, — вона з гордістю продемонструвала кабачок розміром із невелику торпеду, — який красень! На ринку о шостій ранку вже черга стоїть, але я з кумами на машині їжджу, то ми встигли все найкраще розібрати.
— Ніно Федорівно, — я потерла скроні, намагаючись говорити максимально стримано, — можливо, наступного разу ви завітаєте трохи пізніше? Ми дуже виснажуємося за тиждень, а Софійка вночі часто вередує…
Свекруха подивилася на мене з таким щирим подивом, ніби я щойно запропонувала їй з’їсти той кабачок сирим.
— Оленко, дитинко, я ж для вас стараюся! Ось, поглянь: огірочки пухирчасті, помідори «сливка», картопелька молоденька. Годуй чоловіка і мою онучку нормальними продуктами. Бо те, що в магазинах продають — то ж хіба їжа? Одна назва!
— Але ви прийшли зовсім невчасно…
— Для родини будь-який час — вчасний, — вона повчально підняла вгору вказівний палець. — Ми з покійним батьком усе життя на ногах із першими півнями. Хто рано встає, тому доля посміхається. А ти молода, що тобі варто о сьомій піднятися?
Я хотіла було заперечити, що мій організм не поділяє її оптимізму щодо півнів, але побачила за спиною матері Антона, який благально хитав головою — мовляв, не починай, краще змовчи.
Через пів години вона поїхала, залишивши по собі гору овочів, яку мені не було куди подіти, і розбурхану дитину, яка тепер навідріз відмовлялася снідати.
У неділю історія повторилася з точністю до хвилини. Домофон розрізав тишу рівно о сьомій.
Я вже не спала. Лежала, дивлячись у стелю, і відчувала, як усередині закипає щось темне і густе. Антон мовчки пішов відчиняти.
Цього разу Ніна Федорівна принесла ще більші пакунки, з яких пахло свіжим м’ясом.
— Діти, я вам вирізку дістала! І печінку! У неділю фермери найкраще привозять, це ж не те, що магазинну гуму жувати. Справжнє, домашнє!
Я вийшла в кухню, схрестивши руки на грудях.
— Ніно Федорівно, ми ж учора просили…
— Оленко, поки я жива — ви не пропадете! — вона вже розкладала пергаментні згортки по всьому столу. — Ось, дивись, яка печіночка. Приготуй Антошу як слід, бо він у вас зовсім змарнів. Самі кісточки залишилися.
Я глянула на чоловіка. Він виглядав цілком здоровим і навіть трохи набрав вагу від моїх вечерь, але сперечатися було марно.
— І борщу йому навари на цій яловичині. Чоловік має їсти рідке і ситне, а не ваші ці йогурти та смузі.
Коли вона нарешті пішла, я мовчки почала заштовхувати м’ясо в морозилку. Руки помітно тремтіли. Це було відчуття повної безпорадності у власному домі.
У понеділок на роботі колега Марина одразу помітила мій стан.
— Олено, ти на себе не схожа. Наче всю ніч вагони розвантажувала. Що сталося?
— Свекруха сталася, — я зробила великий ковток міцної кави. — Вона тепер наш особистий будильник. Кожні вихідні о сьомій ранку вона на порозі з кабачками та повчаннями.
Марина ледь не захлинулася чаєм.
— О сьомій? У вихідні? І навіщо?
— Каже, що піклується. Що в магазинах усе отруйне. Що ми занадто багато спимо. А Антон боїться слово сказати, бо вона «бажає добра».
— Знаєш, — Марина витерла сльози від сміху, — це було б дуже весело, якби не було так сумно. Тобі треба чітко окреслити кордони. Інакше вона скоро почне приходити о п’ятій ранку перевіряти, чи правильно ви ковдри застелили.
Увечері я знову спробувала достукатися до чоловіка.
— Антоне, поговори з мамою. Нехай приходить хоча б о десятій. Це нестерпно.
— Ой, ну що ти починаєш? — він навіть не відірвався від екрана смартфона. — Вона ж щиро хоче допомогти. У неї такий режим. Вона о восьмій вечора вже бачить треті сни, а о п’ятій ранку вже на ногах. Для неї сьома — це розпал дня.
— Але ми не вона! — я відчула, як голос стає вищим. — Для нас це середина ночі!
— Вона просто самотня, Оленко. Батька немає, вона хоче бути потрібною. Потерпи трохи, вона звикне і заспокоїться.
Я зрозуміла, що чекати підтримки від нього марно. Він вибрав тактику найменшого опору, залишивши мене наодинці з цією експансією «турботи»
Що ж, якщо дипломатія не працює, доведеться застосувати метод наочної демонстрації.
Наступна субота розпочалася за звичним сценарієм. Сьома ранку, гуркіт домофона, бадьорий голос у коридорі:
— А що це Оленка не виходить? Невже ще дрихне?
Я лежала, стиснувши зуби, і рахувала до десяти. Коли я вийшла на кухню, Ніна Федорівна вже щосили калатала каструлями.
— О, прокинулася нарешті! — вона глянула на мене з легкою зневагою. — Я у твої роки вже пів городу встигала прополоти до спеки. А ви тут як тепличні рослини, ледь очі продираєте. Йди сюди, Софійко, бабуся тобі зараз нормальну кашу зварить, а не ту розчинну пилюку, що мама дає.
Я стояла у власній кухні й почувалася непроханою гостею. Весь день минув як у тумані, а роздратування накопичувалося всередині, наче електричний заряд.
У неділю все повторилося. Коли свекруха нарешті пішла, я сіла поруч із Антоном.
— Вибирай: або ти ставиш крапку в цих ранкових візитах, або я зроблю це сама. Своїми методами.
— Не роби з мухи слона, — він відмахнувся. — Вона образиться, буде тиждень плакати. Тобі важко чаю їй налити?
Я нічого не відповіла. Просто в моїй голові вже визрів план.
У середу ввечері ми гуляли в парку, який був зовсім поруч із будинком Ніни Федорівни. Була майже дев’ята година, сутінки почали згущуватися.
— Ходімо додому, — Антон поглянув на годинник. — Уже пізно, Софійці час у ліжко.
— А давай зайдемо до твоєї мами? — я невинно всміхнулася. — Ми ж буквально за рогом. Провідаємо її.
— Ти що? — Антон витріщив очі. — Вона ж уже спить! Ти ж знаєш, о восьмій у неї «відбій».
— І що з того? — я впевнено закрокувала в бік її будинку. — Хіба не вона казала, що для родини будь-який час — вчасний? Хіба близьким людям потрібні запрошення та графіки?
Ми піднялися на її поверх. Я натиснула на дзвінок. Довга тиша. Потім знову. Нарешті почулося важке човгання, і замок клацнув.
Ніна Федорівна з’явилася в дверях у фланелевому халаті, з розкуйовдженим волоссям і абсолютно дезорієнтованим поглядом.
— Діти? Щось трапилося? — її голос був хрипким і переляканим.
— Нічого особливого, Ніно Федорівно! — я сяяла, як травневе сонце. — Просто гуляли поруч, скучили, вирішили зайти на чай. Як ви себе почуваєте?
— Але ж я вже спала… Мені завтра вранці до лікаря, треба було відпочити…
— Ой, та хіба це завада? Ми на хвилинку! Софійко, біжи до бабусі!
Дитина, відчувши свободу, проскочила в темну вітальню і миттєво увімкнула все світло. Свекруха зажмурилася, прикриваючи очі рукою.
— Ми тут і печиво принесли, — я по-господарськи пройшла до кухні. — Ви ж самі кажете, що сім’я має триматися разом. А то ми все робота та робота, ніколи й поговорити по-людськи.
Бідна жінка метушилася по кухні, намагаючись знайти чашки. Її рухи були невпевненими, вона постійно потирала скроню.
— Ох, діти, ну ви й даєте. Я вже бачила сни. Тепер, мабуть, до ранку не засну, якщо режим збився, то все.
— Як я вас розумію, — я співчутливо кивнула, повільно розмішуючи цукор у чашці. — Сон — це основа здоров’я. Особливо коли його бракує.
Ми просиділи там сорок хвилин. Я розпитувала про ціни на ринку, про здоров’я сусідів, про серіали.
Коли ми нарешті зібралися йти, свекруха зачиняла за нами двері з таким виразом обличчя, ніби проводжала небажаних гостей.
Минуло кілька днів. У суботу ввечері я знову «випадково» опинилася біля її будинку. Цього разу було близько пів на десяту.
— Хто там? — почулося зі слухавки домофона. Голос Ніни Федорівни був не просто сонним, він був на межі відчаю.
— Це я, Олена. Софійка ніяк не засинає, каже, хочу до бабусі. Ви ж не проти?
Коли вона відчинила двері, я побачила в її очах те, чого й домагалася — усвідомлення. Вона стояла в дверях, тримаючись за одвірок, і виглядала дуже втомленою.
— Олено, так не можна, — промовила вона тихо, але різко. — У мене графік. У мене здоров’я. Треба поважати чужий простір і час. Людям у моєму віці важко відновлюватися після таких стресів.
Я зупинилася на порозі, не проходячи всередину. Дивилася їй прямо в очі, зберігаючи спокій.
— Ніно Федорівно, ви зараз слово в слово повторили мої думки. Те, що я відчуваю щосуботи та неділі о сьомій ранку, коли ви вриваєтеся в наш дім.
Вона завмерла. Повітря між нами, здавалося, стало густим і відчутним.
— У нас маленька дитина, яка погано спить. Ми працюємо до пізньої ночі. Вихідні — це єдиний час, коли ми можемо просто побути в тиші. Вам важко о дев’ятій вечора, а нам — нестерпно о сьомій ранку. Розумієте?
Свекруха мовчала. Її погляд ковзав по моєму обличчю, потім по Софійці, яка позіхала в мене на руках.
— Можна було просто сказати, — нарешті видавила вона.
— Я казала. Тричі. Але ви чули тільки себе.
Я зітхнула і пом’якшила тон:
— Давайте домовимося. Ми поважаємо вашу восьму вечора. Жодних дзвінків, візитів чи турбот після цього часу. А ви поважаєте нашу дев’яту ранку. Навіть якщо на ринку розпродаж усього світу. Наш відпочинок так само важливий, як і ваш.
Ніна Федорівна повільно кивнула.
— Добре. Я зрозуміла.
У наступну суботу я прокинулася сама. Без різких звуків, без грюкоту дверей. На годиннику було пів на десяту. Софійка ще солодко сопіла в ліжечку, а сонячне світло м’яко лягало на підлогу.
Близько одинадцятої задзвонив телефон Антона.
— Так, мамо? — він відповів сонним, але спокійним голосом. — Спимо? Та ні, вже встали. Овочі? Ну, заїжджай десь по обіді, поп’ємо кави.
Коли він поклав слухавку, на його обличчі була така щира впевненість у власній дипломатичності, що я ледь не засміялася.
— Бачиш, Оленко, вона сама все зрозуміла. Просто треба було дати їй час. А ти хотіла сваритися.
Я промовчала. Нехай думає, що це диво природи або раптове прозріння. Тільки я знала, якою ціною була здобута ця тиша.
Кордони були встановлені, хоча мій чоловік так і залишився за ними, не наважившись вийти на передову.
Я дивилася у вікно на каштани й розуміла: іноді любов до ближнього починається з того, що ти вчиш його поважати твій сон.
Навіть якщо для цього доводиться стати «поганою невісткою» на кілька вечорів.
Головна картинка ілюстративна.
