Сцена розгорталася на моїй кухні, де горіло яскраве, але якесь непривітне світло. Це був кінець травня, і мої «улюблені» гості, тітка Галина, дядько Петро та їхній син Юрко, сиділи за столом.
Вони щойно приїхали з нашого родинного селища, притягнувши із собою кілька величезних сумок, неначе планували переїзд. Я вже знала, що це надовго, але не уявляла, наскільки саме.
Я намагалася бути ввічливою, хоча моє терпіння вже закінчувалося. Це був третій тиждень їхнього безперервного проживання у нас, і я мала оголосити їм про наші плани.
— Тітонько Галино, Петре, — я поставила на стіл чай і кілька тарілок із печивом, — я мушу вам сказати. Ми з Олексієм вже давно спланували нашу відпустку. Через десять днів ми збираємося на Південь, до моря. У нас уже все заброньовано і оплачено.
Тітка Галина підняла очі, в яких читалося відверте здивування.
— Як до моря? — її голос звучав неначе я повідомила про кінець світу. — Ми ж тільки-но приїхали! Нам ще так багато треба в місті зробити. Я ж хотіла пройти кілька обстежень, а Юркові треба знайти репетитора на час канікул.
— Я розумію, — сказала я, намагаючись зберегти спокій. — Але ви ж приїхали без попередження, а наш відпочинок був запланований ще пів року тому.
— Ну, то що? — втрутився дядько Петро, відсуваючи чашку. — У нас на вас були інші плани, Марино. Ми вирішили, що в цьому році ми всією сім’єю відпочинемо в місті. У вас тут умови, комфорт! Ми ж планували тут ціле літо провести. Три місяці, поки в селищі не почнеться збір урожаю.
Від цієї заяви у мене перехопило подих. Три місяці! Вони вирішили сидіти у мене до осені і відпочивати.
— Три місяці? — я ледве стримувала голос, щоб не зірватися на підвищений тон. — Ви серйозно? Ви збираєтеся жити у нас три місяці, без жодної фінансової чи побутової участі? Ви займаєте нашу вітальню, використовуєте всі ресурси, і ви вважаєте, що це нормально?
Тітка Галина почала заламувати руки.
— Марино, ти чого? Ми ж родина! А куди ми поїдемо? У нас у селищі така спека, а тут прохолода кондиціонер і комфорт! Ми ж не встигнемо все зробити. Ти ж знаєш, нам потрібне місто!
Я відчула, як у мені закипає рішучість. Це перейшло всі межі.
— Ні, я не знаю. Я знаю, що за десять днів ми з Олексієм їдемо у відпустку.
Тут дядько Петро вдався до останнього, як він вважав, вирішального “аргументу.” Він нахилився до мене через стіл, його погляд був поблажливий і суворий водночас.
— Марина, що це за пріоритети? У тебе гості, родичі, а ти з дому! Це не личить! Ти повинна здати свої путівки. Поїдеш восени, коли ми поїдемо. Нам зараз потрібне житло! Ми ще не все зробили в місті.
Мене вразила не тільки ця вимога, а й тон, яким вона була висловлена — як наказ. Вони вважали, що я повинна скасувати свою довгоочікувану, заздалегідь оплачену поїздку, щоб забезпечити їм безкоштовне тримісячне проживання.
— Ні, — мій голос став напрочуд дзвінким. — Я нічого здавати не буду. А вам час збиратися додому. Негайно.
Мене звати Марина. Я живу в місті, маю гарну, хоча й не розкішну, квартиру, яку ми з чоловіком, Олексієм, придбали завдяки спільним зусиллям і заощадженням.
Я завжди була гостинною людиною. Я люблю, коли до мене приходять друзі, люблю гамірні веселощі та щирі розмови. Але, на жаль, мої родинні зв’язки виявилися зовсім іншою історією.
Я не дуже люблю сама гостювати у когось, відчуваю себе незручно. А от мої родичі з селища, здавалося, живуть цим. Вони часто навідувалися до мене, хоча ступінь спорідненості у нас був досить далеким — тітка Галина була колись дружиною брата мого батька, і, відповідно, дядько Петро і їхній син Юрко були мені далекими родичами.
Склалося так, що щойно в селищі закінчувалися сезонні роботи (збір урожаю, консервування), вся їхня родина починала рватися до міста. Вони ходили по всіх родичах, але ночували чомусь завжди у мене. Чому? Бо моя квартира була найбільшою, найзручнішою, і я, на їхню думку, була “безвідмовною.”
Перший час я сприймала це з розумінням.
— Марино, ми тільки на кілька днів, — казала тітка Галина, обіймаючи мене. — Треба до лікарів сходити!
— Звісно, тітонько, — відповідала я. — Залишайтеся.
Але їхні “кілька днів” зазвичай розтягувалися на тижні. Я людина безвідмовна, і родичі дуже швидко відчули цю мою слабкість. Вони залишалися стільки, скільки їм хотілося, не зважаючи на мій графік, роботу чи потреби мого чоловіка.
Я мовчала. Годувала, напувала, приймала всіх трьох. Ми з Олексієм завжди мали облаштовувати вітальню для їхнього перебування, перетворюючи наш спільний простір на прохідний двір.
— Марино, ти така добра, — казала тітка Галина за сніданком, — от якби не ти, я б не змогла пройти всі ці обстеження.
— Нічого, тітонько, — відповідав Олексій, хоча його обличчя вже виражало глибоку втому від цих “гостей.” — Ми раді, що змогли допомогти.
Але ця “допомога” перетворилася на обов’язок, на постійну присутність, на напруження в нашому домі.
Їхні візити завжди проходили за одним сценарієм, і щоразу вони додавали щось нове до свого списку “переваг.”
Спочатку вони лише ночували. Потім почалися запити щодо їжі.
— Марино, ми тут учора купили свіжу рибу. Ти ж умієш її так смачно готувати! — казала тітка Галина, викладаючи пакет на стіл. — Ми вже забули, коли їли щось таке вишукане.
Я готувала. Звісно, на всю родину, включно з Юрком, який був підлітком і міг з’їсти стільки, скільки ми з Олексієм за два дні. Але вони ніколи не пропонували ні фінансової участі в оплаті комунальних послуг, які зростали відповідно до їхнього перебування, ані допомоги в домашніх справах.
— Тітонько, вам не треба допомогти мені помити посуд? — якось я запитала Галину, коли ми закінчили вечеряти.
— Ні, ні, Марино, ти що! — вона махала руками. — Я ж на відпочинку. Ти сама впораєшся, ти ж швидка, як ластівка!
Олексій був уже на межі.
— Марино, скільки це може тривати? — шепотів він мені вночі, коли ми залишалися самі. — Ми не можемо нормально відпочити, не можемо запросити друзів, ми не можемо мати свій простір! Це не візит, це окупація!
— Я знаю, Олексію, — зітхала я. — Але як я можу їм відмовити? Вони ж родина!
— Родина, яка зловживає твоїм добрим ставленням, — твердо відповів він.
Якось вони затрималися на цілий місяць, бо, за словами тітки, “потрібно було пройти ще один курс оздоровлення, а в селищі немає таких фахівців.” Ми з Олексієм мусили жити, неначе в комунальній квартирі, постійно намагаючись не заважати “гостям.”
Але цього разу їхня заявка вразила мене в саме серце.
Цього разу вони приїхали у травні. Приїхали без жодного попередження. Я відчинила двері і побачила на порозі всю їхню родину з чотирма величезними дорожніми сумками.
— Марино, привіт! — тітка Галина радісно обійняла мене. — Ми приїхали!
— А чому так багато речей? — запитала я, намагаючись не виглядати занадто наляканою.
— Ну, ми вирішили не ганяти туди-сюди, — пояснив дядько Петро, заносячи сумки до вітальні. — Ми залишимося тут на кілька тижнів!
Тут, у вітальні, вони розклали свої речі, і ми перейшли до обговорення їхніх “літніх планів.”
— Я хочу, щоб Юрко походив на курси іноземної мови тут у місті, — розповідала Галина. — А ми з Петром зможемо відпочити, походити музеями, по театрах. Тут життя зовсім інше!
Я слухала це, і в моїй голові пролунав тривожний дзвін. Три тижні! Це означало кінець нашого з Олексієм спокою.
Але найголовніше — це руйнувало наші мрії.
— Тітонько Галино, — я набралася сміливості, — ми з Олексієм давно планували нашу першу велику відпустку. Це було дуже важко. Ми відкладали на неї кошти довгий час, і ми вже все оплатили.
— Куди ви? — швидко запитала вона.
— Ми їдемо на Південь, до моря, — повідомив Олексій, який саме зайшов до кімнати. — Це має відбутися через десять днів.
На обличчях родичів відбилося таке обурення, наче ми оголосили про зраду.
— Ви з глузду з’їхали! — дядько Петро навіть підвівся. — Ви поїдете, а ми що, залишимося тут самі? А якщо нам щось знадобиться?
— Ми збираємося зачинити квартиру, — відповіла я. — І, відповідно, вам доведеться до цього часу поїхати додому.
Почалася напружена розмова, де тітка Галина тиснула на моє почуття провини, а дядько Петро — на “родинний обов’язок.”
— Марино, ми ж тобі родина! — вона майже шепотіла. — Ми приїхали до тебе, а ти нас виганяєш! Хіба це по-родинному? Ти така негостинна!
— Я була гостинною три тижні поспіль, без жодного попередження з вашого боку про тримісячне проживання! — я була рішуча.
Але найбільше мене вразила та вимога, з якої почався наш діалог. Вимога здати наші путівки, відкласти наші мрії, щоб забезпечити їм літній відпочинок у моїй квартирі.
— Як це, у неї гості, а вона з дому! — випалив дядько Петро, наче це було правило з якоїсь священної книги. — Здавай свої путівки, Марино. Поїдеш восени, коли ми поїдемо.
У той момент я зрозуміла, що моя безвідмовність зруйнувала наші стосунки набагато більше, ніж будь-яка відмова. Вони перестали бачити в мені людину, бачили лише безкоштовний готель, куховарку і джерело комфорту.
Я подивилася на Олексія, і в його очах я побачила повну підтримку і рішучість.
— Вибачте, — сказала я, взявши себе в руки. Я не стала влаштовувати емоційних сцен, вирішила діяти максимально спокійно, але твердо. — Я нічого здавати не буду. А ви повинні поїхати додому. У вас є максимум доба, щоб зібрати речі і залишити квартиру.
Тітка Галина підскочила, почавши голосно обурюватися, дядько Петро почав розповідати, як вони “завжди були добрими родичами,” але я їх не слухала.
— Петре, Галино, — я вказала на двері. — Час закінчився. Я попрошу вас залишити мій дім.
Вони були обурені. Це був перший раз, коли я настільки рішуче висловила свою волю. Зібравши свої численні сумки, вони, не попрощавшись, залишили мою квартиру.
Коли вони пішли, я зайшла на кухню і відчула якийсь дивний запах. Я відкрила холодильник. Він був майже порожнім. Виявилося, що, йдучи, вони не посоромилися забрати навіть ті делікатеси та спеціальні продукти, які я придбала для нашої поїздки до моря.
Ковбаса, сир, дорогий шоколад — усе, що мало скрасити нам початок відпустки, зникло. Вони навіть вийняли наші яйця з лотка.
Я була шокована такою дріб’язковістю і цинізмом.
— Вони навіть це забрали, — Олексій зайшов на кухню, оглядаючи порожнечу.
— Нехай, — сказала я, хоча мені було прикро. — Нехай це буде їхнім останнім “подарунком.”
Звісно, після цього інциденту наші стосунки з родичами припинилися. Вони тепер не спілкуються, і я знаю, що в селищі про нас ходять неприємні чутки. Ми стали “жадібними міськими жителями,” які “вигнали бідних родичів.”
Головна картинка ілюстративна.
