Мене не раз дивує, що люди третього тисячоліття вірять у містику. Навіть ті, що вірять у Бога, охоче дивляться телепередачі про змагання екстрасенсів, їхні розслідуваннями нерозкритих правопорушень, нез’ясованих явищ і ситуацій, підсідають на телесеріали про «Перевізника» або «Мольфара», «Сліпу» бабусю-ясновидицю або «Ученицю мольфара». І серед цих «Містичних історій», «Загублених світів», «Щоденників медіума» єдина телепередача «Реальна містика» знімає маску таємничості з подій і показує матеріальну природу речей.

А ще наш народ полюбляє різні атрибути, обереги, талісмани та амулети, надаючи їм надприродну силу захищати або притягати успіх власникові речі. Та якщо рушники, ікони для оселі – це ще й красиво, то підкова, червона нитка на зап’ястку, мотанка – це вже забобони. Наприклад, мотанка має бути без обличчя, бо через її очі може проникнути зла сила. Глянеш на таку ляльку в народному вбранні – захоплюєшся красою вишивки і тканин. Але лише переведеш погляд на безлику голову – стає моторошно.

В освіті також не нав’язують матеріалістичний світогляд, навпаки – заохочують до виготовлення дідухів, мотанок, і не покарають учнів чи студентів, які вирішать узяти участь у чаклунському ритуалі на кшталт викликання духів, як це трапилося в роки моєї юності, а натомість влаштують андріївські вечорниці, «Маланку», «Гаївку», «Купала».

Але перенесемося в сімдесяті роки минулого століття, коли ми жили в іншій державі, де панував єдиний «правильний» матеріалістично-атеїстичний світогляд, який закладався з раннього дитинства ще в дитячому садочку.

Плануючи щоденні заняття, виховательки мали обов’язково писати в конспекті – «мета: формувати у вихованців матеріалістичний світогляд». Тому майбутніх педагогинь особливо перевіряли в плані віри чи невіри в Бога. Нам роздавали анкети, але бланки ми мали підписати. Абсурд, чи не правда?

«Чи віриш у бога?» – було запитання.

– Пиши «ні», щоб не відрахували, – пошепки радили одні.

– Пиши «так», бо Господь покарає», – перестерігали інші.

– Краще пишімо «сумніваюся», – знаходили деякі соломонове рішення.

А треба сказати, що це було найзахідніше місто України, і студентки переважно з Галичини, найбільш релігійного регіону. Та були і дівчата з південних областей, виховані в атеїстичній державі, що існувала з 1923 року. І що цікаво, вони на вихідні і зимові канікули їздили до нових подруг у Дубляни, Винники, Рудне, бачили місцеві традиції, слухали колядки – і все це їм так полюбилося, що іноді залишилися працювати на заході країни. А серед наших були діти партійної еліти, яка хоч і тайкома вінчалася й хрестила дітей, назовні демонструвала лояльність до радянської влади. Тому їхні доньки були такими ж ідейними та переконаними.

Головною комсомолкою на курсі в нашій альма-матер була Женя. Вона любила розповідати про свою сім’ю, особливо пишалася своїм дідусем, ветераном, що дійшов до Берліна.

– Уявляєте, – щебетала вона, – який у мене дідусь- книголюб. Коли інші брали з квартир німців ювелірні прикраси, годинники, порцеляновий посуд, срібні й позолочені столові набори, він брав тільки книжки і вважав, що це найкращі трофеї. Дідусь добре знає німецьку, то завдяки йому в нашій родинній бібліотеці є Гете, Шиллер, Гайне в оригіналі. А серед тих книг є одна про окультизм, автора Штайнера. Цікаааво…

– Женько, ти ж у нас така ідейно свідома, то чому  цікавишся цим суєвір’ям? – дорікнула Юля, що завжди всього боялася: і Бога, і влади.

– А я читала спогади Конан Дойля, що він зустрів справжню медіумку і бачив, як вона викликає духів. До того часу він вважав їх шахраями, – докинула Валя.

Вона зізналася, що вірить у Бога і до храму ходить таємно, бо тато на партійній посаді, а її, майбутню виховательку підростаючого покоління, за це виженуть з роботи.

– Дівчаточка, та я все про спіритизм знаю. А давайте зберемося в п’ятницю опівночі, в ніч на Андрія, в моїй кімнаті і спробуємо поспілкуватися з потойбіччям, – в Жені  очі так і загорілися, – якраз більшість поїде додому, ніхто не заважатиме.

– Ні, ні, я – пас, – зразу кілька дівчат відхрестилося від участі в такому непевному дійстві, в тому числі я.

Ми тоді проживали в найкращому серед гуртожитків, які були на балансі педучилища. Нам виділили в спальному районі Львова один під’їзд звичайного п’ятиповерхового житлового будинку, де були переважно двокімнатні квартири, і в кожній вміщалося по чотири ліжка для студенток, спільна кухня і ванна. На першому поверсі мешкала сім’я комендантки, яка запровадила традицію: старшокурсниць поселяти на верхніх поверхах, щоб самій контролювати недосвідчених першокурсниць – 15-річних дівчат після восьмого класу школи.

Ми якраз навчалися на останньому курсі і жили на п’ятому поверсі: в одній кімнаті Женя з Миколаївщини, Валя з Дублян, що поблизу Львова, Юля з Тернопільщини, в сусідній – я ще з трьома однокурсницями. Женя їхала на свою малу батьківщину тільки на літні канікули, зимові проводили у Валі. Юля в свій Кременецькій район сусідньої області вибиралася десь раз на місяць. Валя їздила додому щотижня то з Женею, то сама. Але цього разу всі захотіли залишитися, до них приєдналися ще дві дівчини з моєї кімнати. Мешканки з кімнат, що навпроти через сходовий майданчик, на пропозицію долучитися покрутили організаторкам пальцем біля скроні. Тож семеро учасниць так і не назбиралося.

– А, достатньо і п’ятьох, – вирішила Женя.

Вона розподілила завдання, кому купити свічки, кому намалювати великі літери на аркуші, адже дошки Віджа в них не було. Про це мені згодом розповідала перелякана Юля.

Отже, що відбувалося в ніч перед святом Андрія. Застелений скатертиною стіл, вимкнене світло, тільки трисвічник(десь позичили) трохи розганяє темряву, не пошкодували ватман із намальованим по колу алфавітом, блюдце як вказівник, на яке всі поставили пальці своїх переважно тремтячих рук.

Юля сказала, що вона не хоче тривожити душу покійної бабусі, Валя побоювалася строгого дідуся ще за його життя, Женя сказала, що в їхній родині всі живі і наважилася викликати дух всіма улюбленого та «вічно живого» Ілліча. Запитали духа, чи він задоволений генсеком, що є з ним тезкою по батькові. Блюдце повело руки учасниць по літерах Т А К.

Коли трохи оговталися від переляку, одна дівчина захотіла дізнатися таємницю однокурсниці, що мешкала на квартирі, ні з ким не дружила, була зверхньою і насмішкуватою. Якою була відповідь, Юля мені так і не зізналася. Інші також тримали це в секреті. Але це запитання, очевидно, не сподобалося духові.

Щоб закінчити сеанс, йому треба було подякувати, скласти з літер «прощай», попросити у відповідь двічі стукнути. І тут почалося непередбачуване: замість стуку – грюкіт у двері, у шибку, що аж задзеленчала, у стелю. Дівчата заверещали, почали втікати з темної кімнати, спотикаючись і перевертаючи стільці. На цей лемент прибігла комендантка, за нею її чоловік.

Дівчата довго не могли оговтатися й розповісти все до ладу, але, побачивши запалені свічки, перевернуте блюдце, пара все зрозуміла і пообіцяла написати доповідну нашій директорці. Ніякі вмовляння на це подружжя не діяли.

За кілька днів відбулися комсомольські збори, які засудили поведінку студенток за ідеологічні порушення: невідповідність нормам комуністичної моралі, зраду  принципам вождя пролетаріату, марновірство і виключили зі спілки ленінської молоді, запропонувавши дирекції порушити питання про відрахування з числа студенток. Не допомогли ні заслуги дідуся-ветерана, ні партійний статус тата, про якого пильні люди дізналися, що хрестив свою доньку Валентину.

Думаю, що мої колишні однокурсниці не образяться, впізнавши себе в цій історії зі зміненими іменами. Вони знайшли себе в інших професіях, в бізнесі також, своїм життям цілком задоволені, той інцидент згадують з усмішкою.