У нашому селі чутки розлітаються, як осіннє листя вітром. Зараз усі обговорюють мене. На лавках під магазином, у черзі в поштовому відділенні, навіть на церковному подвір’ї жінки шепочуться про те, яка я «бездушна».
Ще б пак, де таке видано, я ж віддала свою маму в пансіонат для літніх людей.
— Таку добру жінку, таку гарну матір! А вона отак із нею, – хитали головами скрушно кумасі.
Я знаю всі ці слова напам’ять. Вони лунають звідусіль. Кожен хто вміє говорити вважає, що мусить мені сказати наскільки я не права.
Але я навчилася триматися. Мені немає перед ким виправдовуватись. Однак, все частіше, у такі моменти я думаю: а якби ці люди знали всю правду, чи змінили б свою думку про мене?
У дитинстві мама для мене була як далекий місяць на небі — красива, загадкова, але холодна і недосяжна. Вона завжди була поруч, але ніби не для мене.
Весь світ моєї мами крутився навколо моєї молодшої сестри, Людмили.
— Людочка має гарно вчитися, Людочці треба нову сукню, Людочка мріє про велосипед.
А я? Я завжди була «самостійною». Якщо потрібно було допомогти в городі чи нагодувати курей, мене не треба було просити двічі. Але похвали чи тепла я не отримувала. Навпаки, якщо справилась із цим, то чого не зробила он те і не допомогла Людмилці із тим?
Коли мені виповнилося шістнадцять, мама без тіні сумнівів продала хату своєї матері сусідці, і все для того, щоб Люда могла готуватися до вступу до університету. Мама найняла репетиторів і доплачувала учителям, аби ті більше уваги звертали на Люду.
Мама допомогла Людмилі з навчанням, грошима які заробляла своїми мозолями біля величезної господарки. Коли Люда вийшла заміж, мама взяла ще три городи і троє биків, для того, щоб Люда не від чувала нужди.
Я ж навчалась на державному і не повинна була навіть слова матері казати про те, що мені щось потрібно. Я ж мала стипендію, аж 130 гривень. То чого ще бажати. Мусила вчитись жити сама-по-собі, бо ж у мами була Людочка ще.
Коли в мене з’явилась донька, мама навіть не приїхала до нас. Вона була зайнята і часу на усі ці сантименти і неї не знайшлось.
— На що там дивитись? Підросте, то й приїдете, тоді побачу, – сказала мені скоромовкою, навіть не привітавши.
Вона була зайнята — у Людмили складний період, потрібно допомагати, адже та взяла квартиру на виплату. Мама постаріла і зігнулась до землі від роботи, бо ж Люді треба більше і більше.
Мене це ображало. Нестерпно. Я не мовчала. Але мама навіть не розуміла, про що я говорю. Казала, що я завжди була вередливою і не розуміла, що то таке сім’я.
Час минав. У мене з’явилася друга дитина і жити стало ще важче. Мій чоловік ніколи не був надто здоровим, а з роками і зовсім опинився у кріслі колісному. Наше життя стало більш складним. Однокімнатна квартира, діти, чоловік, якому потрібен постійний догляд — це все лягло на мої плечі.
І от тоді, коли життя й так здавалось надто важким, мама заявила:
— Люда їде за кордон, а я жити одна не можу. Ти мене до себе забирай.
Ці слова викликали у мене гіркий сміх. Люда завжди була для неї єдиною дочкою, а тепер, коли та поїхала, мама раптом згадала про мене.
Люда навіть не запропонувала забрати її з собою чи знайти якесь інше рішення. А всі сусіди знали тільки одну версію: «Бідна жінка. Руслана мала б її доглянути».
А як я могла це зробити? У нас навіть немає місця для неї. Чоловікові потрібна тиша і простір, дітям — місце для навчання і відпочинку. А ще я працюю, щоб забезпечити нашу сім’ю. Я не могла залишити роботу і не могла залишити маму саму вдома.
Пансіонат для літніх людей став єдиним виходом. Мені було важко прийняти це рішення. Я довго плакала ночами, переживала, чи правильно це.
Але я зробила все, що могла, щоб знайти для неї найкращий заклад. Там гарні умови, уважний персонал. Я регулярно провідую її, привожу смачне, розмовляю з спеціалістами.
Але цього ніхто не помічає. Сусіди і знайомі бачать лише те, що я «віддала маму в будинок для старих».
— Вона тобі життя віддала, а ти її туди! — якось сказала мені одна з жінок біля магазину.
Я хотіла відповісти, що мама своє життя віддала лише Людмилі. Але замість цього я мовчки пішла геть. Недавно, під час чергового візиту, мама сказала:
— Руслано, я знаю, що ти мене не любиш.
Ці слова вразили мене. Я подивилася на неї і чесно відповіла:
— Мамо, я ніколи не переставала вас любити. Але я для вас не існувала, лише Людмила. Навіть найщиріша любов дитини до матері не витримає стількох років ігнорування і байдужості.
Коли я знову і знову чую пересуди, так гірко стає. Я прийняла своє рішення і не маю наміру більше виправдовуватися. Люди можуть говорити все, що завгодно. Я знаю правду.
Скажіть, хіба у моїй ситуації можна було вчинити інакше?
Головна картинка ілюстративна.
