Він трішки на кота схожий був, на худенького кота. А жінка – на угодовану приємну кішечку.
І цей чоловік не витримав і попросив: «можна мені спробувати шматочок рибки?». Дама відірвалася від очищення карасика, – вона їх на газетці акуратно чистила, – і вигукнула: «Звичайно! Звичайно, беріть! Ось цей наймасніший! Найсмачніший! І вибачте мені, я не пригостила!».
Ця жінка була добра і щедра. Просто вона їхала в тривозі і тузі; вона розлучилася з однією людиною. І їла, не відчуваючи смаку, цю рибу, яку поспіхом купила на своїй станції. Газету купила і рибу. Їла без хліба; їсти щось треба. І ледь стримувала сльози. Нічого навколо не помічала… І чоловікові дали риби. А він хліб дістав і пиріжки, пригощати почав. І вони чай пити з склянок з підстаканниками. І заговорили. І стало легше. Добре стало.
Хоча можна звинуватити жінку: чому вона не здогадалася пригостити дядечка? Чи дядечка звинуватити: навіщо він упокорився і попросив? Це не нормально! Але це просто життя. Просто стосунки.
Іноді люди просто не бачать і не помічають один одного; у всіх повно проблем і переживань. І можна заговорити. Пригостити або попросити шматочок. Або сказати щось хороше. Просто сказати – я тут! Вступити в спілкування…
А жінка-кішечка з вусатим чоловіком так і їхали мирно. І неголосно розмовляли. І все було добре, правильно.
Як і повинно бути між людьми…
Автор: Анна Kір’янова.
Фото ілюстративне.
