У рідному Радомишлі я спеціалізувалася на пошитті суконь і почала непогано заробляти. Жила я в будинку батьків і мріяла купити власну квартиру. Але плани мої несподівано змінилися.
Моя старша сестра Галя, що жила в Житомирі, потребувала реабілітації. Її чоловік Мирон працював з ранку до вечора, щоб поставити дружину на ноги. Донька Катя – школярка, крім гімназії, відвідувала різні гуртки: танцювальний, спортивний, куди її треба було відвести й потім забрати. А сестрі потрібен відпочинок, недалекі прогулянки, часті спостереження в спеціаліста, позитивні емоції й здорове харчування. Тож батьки благали мене переїхати до сестри, доглядати її до повного оздоровлення.
Я знала, що життя у великому місті коштує немало, тож маю сама заробляти, щоб підтримати ще й маму, яка через хвилювання за старшу доньку мусила постійно приймати заспокійливе, а це немалі кошти. Тож я перевезла своє обладнання для пошиття до квартири сестри, й між готуванням страв, походами на ринок і в магазини, турботою про племінницю, пранням, прибиранням, ще встигала кроїти й шити сукні на замовлення. Сестра переважно лежала, переглядала фільми, на кілька годин щодня йшла до подруги розвіятися, словом, виконувала всі рекомендації свого найкращого спеціаліста.
Свою роботу хатньої робітниці я оцінила в нуль гривень, бо ми ж сім’я. Більше того, остерігалася зайвий кусок з’їсти чи придбати щось особисте із сімейного бюджету родини, хоч Мирон відзначався добротою, ніколи б не жалів для мене грошей й не дорікнув би мені витратами. Навпаки, він був вдячний за допомогу, весь час хвалив мене й жалів, що за клопотами не намагаюся влаштувати особисте життя, навіть наполегливо просив мене піти в кіно чи на танці.
За гроші, вже зароблені мною із замовлень, я могла дозволити собі з подружкою Людою піти в кав’ярню, на концерти й просто пройтися магазинами, щоб зробити приємні покупки. Продукти й мийні засоби я теж намагалася купувати за свої. А ще часто траплялося, що племінниці терміново потрібні були кошти на спортивний інвентар для гімнастики чи сукеночку та туфельки для танцю. Тож я платила, і ніхто мені гроші не повертав. Сказано, сім’я. І я на все це підписалася, тож які претензії.
Все почало змінюватися, відколи я почала зустрічатися з Орестом. Я нічого не приховувала від Галі й Мирона, але вони по-різному ставилися до мого знайомства. «Надійний хлопець», – казав свояк. «Невдаха, бо живе в гуртожитку», – вважала Галя і всіляко мене від цих стосунків відмовляла. Тільки до мене не зразу дійшло, чому, поки не почула від неї одкровення: «Валю, якщо ти надумаєш заміж, то в гуртожитку тебе не поселять, винаймати житло – у вас обох не вистачить грошей, жити в нас, я теж не дозволю. Досить того, що терплю, коли ти вдень і вночі диркаєш машинкою. Спати не даєш. А допомогти мені повністю одужати не хочеш». «Галю, та я вночі тільки тихо крою. Як це я спати не даю? Рік нікому не заважала, а тепер мене мусиш терпіти? Тоді я повертаюся до батьків, і про особисте життя мені подумати варто».
Такої реакції Галя не чекала, сказала, що через мене дуже розхвилювалася. Пішла в свою кімнату заспокійливе приймати й телефонувати своєму спеціалісту, щоб домовитися про візит. А вранці Галя викликала таксі й поїхала на консультацію, навіть не сказавши нічого Миронові.
Я зателефонувала подрузі Люді, якій якраз закінчила шити сукню, щоб вилити їй свою душу й сказати, що за пошиття блузки її мамі не буду навіть братися, бо, бач, заважаю. Людина мама була надзвичайно милою жінкою, почула розмову й запропонувала перевезти обладнання до неї та навіть і самій залишитися.
Але я мала обов’язком забрати з танцювального гуртка племінницю Катю й приготувати для всіх вечерю. Аж тут зателефонував Орест і сказав, що його друг виселився з кімнати, і якщо бажаю, він домовиться з комендантом, щоб я поселилася там. Я обіцяла подумати, бо вихована була в традиціях моєї родини: спочатку штамп у паспорті, потім спільне життя. Поради шукати я могла тільки в сім’ї подруги, бо мої рідні навряд чи мене зрозуміли б, скоріше повірили б Галі. А вона вміє, виявляється, маніпулювати й використовувати.
Я забрала племінницю Катю з гуртка й по дорозі додому ми спочатку зайшли до подруги Люди. Поки вона Каті показувала модні журнали, я розповіла її мамі, Надії Василівні, про свого хлопця та його пропозицію. Мудра жінка порадила мені пожити якийсь час у неї, приходити тільки допомагати Галі й готуватися до скромного весілля, повідомивши батьків. Щоб все було, як у людей.
Коли ми з Катею прийшли додому, Галі ще не було, побачили схвильованого Мирона, що не знаходив собі місця, обриваючи телефони. Галя не відповідає, найближча подруга давно про Галю нічого не знає, Каті телефон розрядився, а я просто за розмовою дзвінка не почула.
Ми вирішили поїхати в заклад, де на обліку перебувала Галя. Але її там не було вже з пів року, відколи спостереження показало, що вона абсолютно здорова. Ми повернулися додому і застали Галю, що пакувала валізи. «Йду від тебе, – сказала вона Мирону, – я покохала іншого, дякую за все і вибач».
Доньку Галя залишила з Мироном, а сама майнула за кордон зі своїм найкращим спеціалістом із найсердечніших справ у світі. Ми з Орестом відгуляли весілля, жили якийсь час у гуртожитку. Коли появився на світ наш малюк, перебралися до Мирона, доки не купили квартиру. Мирон, до речі, не задумується зустріти даму серця. бо маму Каті ніхто не замінить. Та час лікує, а цей чоловік заслуговує на щастя.
