Сергій зупинився біля хвіртки й мимоволі стиснув пальці на ремінцях рюкзака. Він повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай, і не очікував побачити біля бабусиного дому сторонніх людей. Тим більше — двох жінок, які саме виходили з хати, обережно зачиняючи за собою двері. Вони переглянулися між собою, щось тихо прошепотіли й, помітивши Сергія, швидко рушили вулицею, навіть не привітавшись.
— Знову… — буркнув він собі під ніс.
У селі давно вже ходили розмови, що до Марії Іванівни приходять жінки «поговорити». Хтось казав — за порадою, хтось — за підказкою, а хтось узагалі надавав цим візитам якогось особливого значення. Сергія це дратувало. Не тому, що він боявся пліток, а тому, що він звик, що дім має бути лише для родини, а не для сторонніх, які аж стежку сюди протоптали.
У хаті було тепло. Пахло свіжим чаєм і сухими травами, які бабуся завжди тримала підвішеними під стелею. Марія Іванівна сиділа за столом і перебирала квасолю, складаючи її в миску рівними жменями.
— Бабусю, — не стримався Сергій, — до тебе знову приходили?
Вона повільно підвела голову й подивилася на нього уважним, спокійним поглядом.
— А що такого?
— Та нічого… Просто цікаво, скільки це ще триватиме. Люди вже говорять.
— Люди завжди говорять, — спокійно відповіла вона. — І не завжди про важливе.
Сергій сів на лавку біля вікна. Йому було двадцять чотири. Він працював у райцентрі, намагався бути дорослим, знайти своє кохання, побудувати стосунки. Але щоразу, коли приїжджав до бабусі, відчував, ніби його життя існує окремо від того, що відбувається в цій хаті.
— Знаєш, — нарешті сказав він, — мені іноді здається, що ти для всіх маєш слова, а для мене — ні.
Марія Іванівна відклала квасолю.
— Ти просто не питаєш, Сергію.
— А може, я не хочу жити підказками? — різкіше, ніж планував, відповів він.
Бабуся лише зітхнула.
— Кожен живе так, як уміє. І кожному свій час.
Ці слова він чув уже не вперше.
Марія Іванівна підвела очі й уважно подивилася на нього.
— Я знаю лише те, що люди самі мені розповідають.
— А навіщо вони взагалі до тебе ходять?
— Бо їм ні з ким поговорити, — відповіла вона просто. — Бо інколи людині достатньо, щоб її вислухали.
Він часто згадував дитинство у цьому домі. Як бігав босоніж по подвір’ю, як ховався від дощу під старою грушею, як бабуся кликала його з вікна вечеряти. Тоді він не помічав жінок, що заходили до неї. Або просто не надавав цьому значення.
Тепер усе виглядало інакше.
Того вечора вони сиділи на кухні довго. Бабуся варила вечерю, Сергій допомагав, але думки його були далеко.
— Бабусю, — сказав він раптом, — а ти ніколи не шкодувала про своє життя?
Вона замислилася.
— Про що саме?
— Про вибір. Про те, що все склалося саме так, а не інакше.
Марія Іванівна усміхнулася.
— Я шкодувала б, якби не слухала себе. А я слухала.
Вона підійшла до старого комода і дістала з верхньої шухляди металеву коробочку. Сергій бачив її й раніше, але ніколи не питав, що всередині.
— Хочеш подивитися? — спитала бабуся.
Він кивнув.
У коробочці лежав старий наручний годинник. Потертий, але робочий.
— Це від твого діда, — сказала Марія Іванівна. — Він подарував мені його, коли ми тільки починали жити разом. У нас тоді не було нічого, крім віри одне в одного.
— Він працює? — здивувався Сергій.
— Працює. Бо не поспішає.
Минув час. Сергій повернувся до свого звичного життя. Робота, дорога, вечори. Але розмова з бабусею не давала йому спокою. Він уперше задумався про себе не як про того, хто «ще встигне», а як про людину, яка вже живе.
Одного вечора колеги запросили його на зустріч. Сергій не хотів іти, але все ж погодився. Саме там він побачив її — тиху, трохи відсторонену дівчину, яка сиділа осторонь і слухала музику.
Коли заграла повільна музика, він сам не зрозумів, як підійшов до неї.
— Можна вас запросити?
Вона зніяковіло усміхнулася і погодилася.
Під час танцю Сергій помітив на її руці годинник. Старий. Дуже знайомий.
— Це… сімейна річ? — спитав він.
— Так, — відповіла дівчина. — Від бабусі.
Її звали Олеся.
Вони почали зустрічатися. Але їм вперше не хотілося поспішати, наче попереду ще довга дорога і треба насолодитися кожною миттю.
Коли Сергій привів її до бабусі, Марія Іванівна уважно подивилася на дівчину і мовчки поставила чайник.
Пізніше вона сказала:
— Людина приходить у життя тоді, коли ти готовий її прийняти.
Сергій нічого не відповів. Він просто знав, що вперше не хоче нічого знати наперед.
Минали роки. Сергій залишався єдиним онуком Марії Іванівни. Він часто приїжджав, допомагав, сидів з нею вечорами. Жінки все ще приходили, але він більше не дратувався.
Він зрозумів: бабуся не давала відповідей. Вона просто вчила слухати свій внутрішній голос, почути те рішення, яке вже давно назріло для кожного.
Годинник лежав у коробочці. Ішов, коли його накручували рівномірно відбиваючи хвилини і години.
Йшло життя, яке Сергій нарешті навчився приймати.
