«Діду! Діду, де ви є? Діду Василю», — йдучи вулицею повз хату Василя крикнула сусідка. «Чого хочеш, Любко?» — шкутильгаючи до хвіртки, запитав чоловік. «До магазину йду. Купити вам, може, що?» «Та я знаю… Цукерків хіба тих кругленьких на паличках… Максимко, може, прибіжить. Він їх дуже любить…» Василь опустив голову, сперся на пліт. І коли сусідка уже минула його хату, окликнув ще раз: «Любко, га, Любко! Як побачиш десь Максимка, скажи, що дід чекає його…»
Жінка озирнулась, але не відповіла нічого. Що ж тут казати… З одного боку, шкода Василя. Бо ж немічний, безпорадний. А з іншого, як то кажуть, як постелиш, так і виспишся…
Завидним хлопцем був колись Василь – красивий ставний. Але ж гуляка. Не одна дівчина наплакалася через нього. Та що там наплакалась… Сирота Галя із сусіднього села, прости Господи, з життя пiшла, коли при надії була, його ж, Василя, дитинку носила. А він, бач, і чути ні про неї не хотів. Але ж люди бачили усе: ходив Василь до сироти, і то довго ходив. А коли Галя сказала йому про дитя, то й зник. Люди соромили його, бо доброю дівчиною Галина була, чесною, до того ж, сирота… Ніхто її не осуджував, а вона, бач, не витримала. З того часу скоса люди поглядали на Василя і на матір його, адже не спам’ятала сина, ще й вигороджувала, мовляв, порядної Василь хоче жінки…
Сільські дівчата і далі вилися біля Василя, ніби чари які мав.
А через якийсь час знову у селі новина: «Чули, Оксана Орисьчина чекає від Василя дитину. Але коли батьки Оксани прийшли до Василевої матері, та зачинила перед ними двері. «Хай не думає ваша донька, що оженить на собі Василька», — гукнула з вікна.
Минали роки. Василь і далі кавалерував. А десь під тридцять одружився. Його обраницею стала жінка із двома дітьми. Розлучена, до того ж, старша від нього. Перебрався Василь жити до дружини у місто. Кажуть, крутила ним вона, як хотіла. До матері приїздив сам. Змарнілий, втомлений… Набере продуктів, та й назад. Шкодувала мати сина: «Васильку, — казала, — що ж то за життя?.. Чужі діти годуєш. Хіба не міг дівчину собі взяти?..»
А десь через два роки прогнала дружина Василя. На роботі він отримав тpaвму. Довго був на лiкаpняному. «Я годувати тебе не буду. В мене двоє дітей… Сама помочі хочу», — сказала, мов відрізала.
«Ой, що ж то за нещастя таке? — падкувала Василева мати, коли син повернувся додому. — Чи поробив тобі хто? Ти ж таким славним хлопцем був…»
Василь нічого не відповідав, став відлюдкуватим, замкнутим. «Женитися тобі треба, сину. Не вічна ж я», —повторювала мати. От і згадав Василь про Оксану. Народила вона тоді таки донечку, незадовго й заміж вийшла. І добре живуть. Розквітла, як квітка. Але що Василеві до Оксаниного чоловіка. Дитина ж то його. От і почав він жінку переймати на вулиці, спокою не давав: «Лишай, мовляв, чоловіка і до мене йди!»
Розповіла Оксана усе вдома. Якось увечері “побалакав” добряче чоловік з настирним «кавалером». Місяць відходив після тієї розмови Василь, але дав жінці спокій.
За якийсь час Василь таки оженився. Проте й року не прожили — розійшлися. А за два місяці вже колишня дружина стала матір’ю хлопчика. Та знати він його не хотів. Не раз на вулиці зустрічав, але навіть не дивився у його бік.
Ще кілька разів після того Василь сходився із якимось жінками і розходився, а потім поїхав на заробітки. Мати хвалилась, що має там сім’ю, діточок двійко. Живуть у злагоді. А що вже багаті…
Проте жодного разу не навідався Василь до матері. Бідувала вона сама. Чужі люди за гроші її обходили. Хату переписала на сина. Василь же не приїхав навіть на прощання.
Лише років через п’ять з’явився у селі – постарілий, запущений. Колишнього односельця селяни не сприймали. Але йому це було байдуже. Знову почались гулянки. То в одної тиждень поживе, то в іншої, то зникне кудись… А якось згадав Василь про дітей. Дорослі вони вже стали. А він же батько! Рідний батько!
Перестрів якось на вулиці доньку. На життя жалівся, навіть сльозу пустив. Але дівчина лиш руками розвела: «Не знаю я вас…» І син просив не приходити.
Мав жаль Василь на дітей. І на Оксану, і на дружину свою колишню, що сина йому подарувала. Коли ще молодший був, то доказував щось, сварився. Навіть до суду збирався подати, щоб доглядали його на старості літ. Бо ж він їх батько…
А десь три роки тому потрапив Василь пiд кoлеса aвтівки. Із палицею тепер ходить… Мабуть, саме це і змінило чоловіка. По-іншому став дивитись на життя, і помилки свої визнав…
Часто, спершись на палицю, стоїть дід Василь біля брами і виглядає Максимка. Це онучок його молодшенький, донечки син. Є ще й онучка, але тій вже п’ятнадцять років. Веде, бувало, вона Максимка за ручку. А малий підбігає до дідової брами: «Діду, цукерка маєш?» — підстрибує весело. «Аякже, Максимку, маю. Дід все для тебе цукерка має»,— відповідає весело і витягує із кишені солодощі. Максимкова сестричка стоїть дещо далі. Не свариться на братика, а покірно чекає. Кликав і її не раз Василь, щоб підійшла, та не йде. Доросла вже майже, усе розуміє. Але нехай так. Василь і тому радий. А буває, що прибігає іноді Максимко до Василя на подвір’я. Щось розповідає, малює на піску… Як вже тішиться тоді дід Василь! Здається, більшої радості у житті й не мав!
А це от піст Великодній почався. Попросив він сусідку Любцю, щоб помогла до церкви зайти. Висповідатися хотів. Не раз він вже сповідався, але якось не легшало на душі. Але чоловік надії не втрачає. Кається, молиться багато. Згадує усіх, кого скривдив у цьому житті. Опустивши очі, каже, що не може пробачити собі минулого…
На Великдень та сама сусідка Любця, як завжди, закличе його на свячене яйце. Дід Василь зайде бодай на хвильку, бо до кого ж йому йти… А потім стане біля брами і виглядатиме… Он Оксана іде з церкви, донечка з чоловіком, діточки їх. Та звертають на іншу вулицю. Довшою ідуть дорогою. Василь знає: це щоб не йти попри його хату… І тоді мовчки, опираючись на палицю, сідає на лавку на подвір’ї. Знову згадує минуле…
«Господи, каюсь, — звертає очі до неба. — Пізно, знаю, але таки каюсь…» І мріє: «От якби цьогоріч повертались рідні з церкви і не оминали його хати, а пройшли поруч і сказали: «Христос Воскрес!» Тоді він був би найщасливіший у світі. Тоді й відійти спокійно можна було б…
Уже п’ять років поспіль має дід Василь таку надію. І коли серед ночі прихопить щось, одного просить: «Рано мені ще, Господи, рано… Тут, на цім світі, мене простити ще мають…»
Автор – Руслана ЦИЦЮРА.
Фото – pixabay.
За матеріалами – Українське слово.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
