У справжніх сільських господарів, таких як Вишиванюки й Зварчуки, має бути все: від великої рогатої худоби до дрібної птиці, правильніше, до ще дрібнішої комашки, та не простої, а медоносної, тобто бджілки.
Коли міцне здоров’я, умілі руки, бажання працювати, то ніякі економічні кризи не страшні. А коли ще й техніку придбати, то взагалі ти на коні.
Мотокоса, бензопила, мотоблок із причепом – і ти вже наче американський фермер. Але важливіше сусідів добрих мати і таких же працьовитих, і дбайливих, і миролюбних. А з останнім епітетом якраз і напруга. І все через ту маленьку бджілку, що ніби навмисне жалить сусідку, Вишиванюк Марійку, через що її чоловік Дмитро стає злий, як шершень.
Така класика жанру розвивалась у молодих родин, які свої будинки звели поруч. Коли ще жили в батьківських хатах, то чоловіки, Дмитро й Микола, і жінки, Марійка й Катруся, дружили, на весіллях одні в одних бували, потім дітей хрестили, потім їх до школи відправляли, словом, до часу, поки в пір’я добре не вбрались.
Після того й почалося: то курка одних господарів десь пролізе між штахетами паркану до сусідів й перегребе посіяне в грядці, то кіт других господарів нападе на курчатко в сусідськім дворі.
Спочатку сварки стихали швидко, всякі шкоди компенсувалися, до сільського голови зі скаргами ще не зверталися. Важка аpтилерія пішла в хід пізніше, нібито через порушення межі.
Під час оранки Зварчук від’орав двадцять сантиметрів межі. Вишиванюк не помітив, бо тримав ділянку на траву. Не звернув на це увагу, коли косив і загрібав сіно. Наступного року Дмитро орав ділянку на картоплю. Його дружина звернула увагу, що межа стала занадто вузькою. Тоді після суперечок і скарг з обох сторін виїзна земельна комісія якось владнала конфлікт, але сім’ї ще довго не розмовляли.
На якийсь час між сусідами запанував мир. Вони ніби зрозуміли, що добросусідські відносини – то є справжній скарб: «виручи», «позич», «порадь», «приглянь», «допоможи», «прийди на каву»… Де та рідня, коли є гостра потреба? А сусіди тут як тут. Один одного стимулюють, одні одним не заздрять, бо вони рівня, і в одних, і в других є всього подостатком.
Але знайшовся новий подразник: Зварчук придбав рій бджіл і вулики, обернув ті бджолині хатинки вічками до сонця, на город Вишиванюків.
Як тільки Марія виходила з сапкою на грядку, так зразу ж зустрічалася із жалом бджілки. Жінка дуже любила засмагати в своєму блакитному купальнику, а тепер доводиться в блузці з довгим рукавом, в спортивних штанах паритися. І це не допомагає. Бджола жалить у шию чи кисть руки. Укус болить, рука розпухає, вже й не до роботи.
Маріїн чоловік спочатку по-доброму просить хоча б розвернути вулики, та його не чують. Марії рекомендують не користуватися парфумами, ніби жінка тільки те й робить, що ними пшикає, йдучи на город полоти.
Щоб не дійшло до суду, Зварчуки перепросили сусідів, пообіцяли перенести вулики, принесли літрову банку меду як моральну компенсацію, але про обіцянку забули. Тож таки довелося відповідати в суді, бо таке пробачити пані Вишиванюк не змогла.
Адже вона збиралася до доньки на випускний. Зварчукова донька також була випускницею. Тож сусідки прикупили сукні, зробили зачіски до цієї події, напарфумилися, звісно, і треба ж такому трапитися: коли Марія зрізала квіти на букет, бджоли налетіли на жінку, одна заплуталася у волоссі, доки Марія відбивалася від неї, друга вжалила в обличчя.
Не дуже допомогла та перша допомога, око розпухло, налаковане волосся розпатлалося… То яке тут свято? Таке стерпіти Вишиванюки не захотіли і написали позовну заяву. Але до суду так і не дійшло.
Поки розглядалася справа, Зварчука мобiлізували. Йшов 2014-ий рік. Дмитро, який говорив сусідові, що й собі розведе пасіку поблизу його городу, хай Катрусі його також дістанеться трохи бджолиних уколів, ураз став смирним і забрав заяву.
Поки Микола ніс службу на сході країни, Катерина не могла собі дати ради з пасікою, то й прийшла за допомогою до сусіда, перед тим, звичайно, зідзвонившись і порадившись із чоловіком. Дмитро не відмовився, а коли сусід демобілізувався, то розділили вулики, й обидва вже були пасічниками.
У селі про цих сусідів говорили, що вони, як швидко сваряться, так швидко й миряться, але перемир’я в них триває недовго.
Тож цікаві односельці, які свого під носом не помічають, а чуже під лісом бачать добре, особливо ті, яким скучно без сільських новин жити, чекали чергового лементу зі знайомої всьому селу вулиці. Але Вишиванюкам і Зварчукам було не до того: вони своїх дочок рік за роком заміж віддавали, весілля в наметах на своїх подвір’ях справляли. Тож без взаємодопомоги й добросусідських відносин не обійтися ніяк.
Після повномаcштабного втоpгнення Микола зразу ж рушив у військкомат, мотивуючи, що має солідний досвід у військовій справі. На той час у нього вже народився внучок. Дмитро також, не чекаючи повiстки, оббивав пороги вiйcьккомату, та його чомусь не взяли. Зате проводжати йому довелося молодого зятя. Його донька стала активною волонтеркою. Дмитро допомагає зятеві Миколи опанувати ази бджолярства й обидва чоловіки передають мед на фpонт.
Так звані Божі комашки й надалі безжалісно жалять Марусю й Катрусю. Їхні курочки ніби зумисне перелітають огорожі, щоб попорпатися в сусідських грядках, котики також не проти поживитися в сусідів, застрибнувши через відчинене вікно кухні й поцупивши котлету. Але сусідки тепер сердяться тільки на шкідників, а не на їхніх господарів. Вони сміються з того, які в молодості були сварливі через такі дрібниці.
Марія й Катерина також допомагають аpмії чим можуть, але в основному жінки постійно ходять до церкви й моляться за мир і перемогу.
