Диван ми поставимо тут.
Антон відірвався від планшета і на мить підняв очі на дружину. Аліна притулилася спиною до голої стіни і розкинула убік руки. Вона усміхалася і світилася щастям.
– А біля вікна, прямо там, де ти стоїш, поставимо комп’ютерний стіл для тебе. Он у тому кутку – шафа. Жаль, що вечір, сонця немає. Якщо сонячна сторона, доведеться вішати щільні штори або жалюзі. Як ти думаєш? Жалюзі, мені здається, краще, правда? Ти мене не слухаєш.
– Слухаю. Жалюзі… – Антон кивнув, не відриваючи погляду від екрана планшета.
– А тут повісимо на стіну телевізор, щоб я не заважала тобі працювати і могла дивитися фільми, – долинув із кухні голос Аліни.
– Роби що хочеш, тільки дай мені закінчити писати листа. Це важливо. – ледь чутно пробурчав Антон, продовжуючи набирати текст на планшеті. “Мені потрібен комп’ютер, чим швидше, тим краще”. – Мила, їдьмо додому, мені потрібно терміново доробити одну важливу справу! Або нам не буде на що купувати меблі, – додав він, ледь чутно.
Аліна діловито ходила квартирою. З кімнати на кухню, а потім назад, плануючи як розставити меблі. Адже це була їхня перша власна квартира, де вони планували жити довго і щасливо. У завдання Антона входило заробити достатньо грошей на втілення дизайнерських планів Аліни, чим він постійно займався. Навіть зараз.
Його мама дивувалася, як вони взагалі познайомилися та одружилися. Антон цілодобово не відходив від комп’ютера. Якось він чекав друга в парку, сидячи на лавці з ноутбуком на колінах. Раптом до нього долинув дзвінкий заливистий сміх, немов брязкіт дзвіночків на вітрі або дзюрчання води у струмку, що біжить по каменях. Серце застукотіло сильніше у передчутті чогось невідомого і водночас нестерпно рідного.
Він озирнувся. За ним дві дівчини стояли під деревом. Одна щось розповідала, а друга весело сміялася. Вона, мабуть, відчула його погляд, замовкла, і їхні погляди зустрілися на одну коротку мить. Подруга їй щось сказала, та дівчина відвернулася. Потім знову пролунав її сміх. Антон підвівся і підійшов до них. Так вони познайомились.
Спочатку навіть вибиралися в кіно. Але Антон не міг витрачати дорогоцінного часу на дорогу, прогулянки. Якось так вийшло, що Аліна почала приїжджати до нього на орендовану квартиру майже щодня. Ще на останньому курсі інституту він почав заробляти та жив окремо від батьків.
Аліна йшла, і він забував про неї, віддавшись роботі, доки вона не поверталася. Вона підкрадалася до нього ззаду, обіймала, схрещуючи руки. Русе кучеряве волосся лоскотало його щоку, і він тонув у хмарі легких парфумів.
Вони одружилися півроку тому. Антон працював удома. Позашляховик припадав пилом у дворі. А до офісу, де працювала Аліна, на маршрутці лише кілька зупинок від нової квартири. Тому Антон продав машину, отримав хороші гроші за виконане замовлення для дуже серйозної фірми, і вони купили однокімнатну квартиру. Аліна вмовила одразу поїхати та подивитися ще раз.
– Завтра ми привеземо сюди твій диван, комп’ютерний стіл і тут житимемо. Решту поступово купимо. – Голос звучав прямо біля його плеча.
– Угу, – відповів Антон.
– Тоді їдьмо. Дорогою додому зайдемо в меблевий і виберемо шафу. – Аліна ще щось говорила, але Антон не почув.
– Усе. Пішли. – Він відключив планшет і поцілував дружину у скроню.
– Без машини, звичайно, незручно перевозити речі, але Марійка з Ігорем допоможуть. Зате тепер маємо свою квартиру, хоч і однокімнатну. Поки нам вистачить, правда? – Аліна обхопила руку Антона і притулилася до його плеча, доки вони спускалися на ліфті.
– Цілком, – відповів він.
– Я люблю тебе. – Аліна підвелася навшпиньки і чмокнула Антона в підборіддя.
У цей момент двері ліфта відчинилися на першому поверсі, і вони вийшли на вулицю.
– Я завтра візьму відпустку за свій рахунок на тиждень і займуся переїздом. Потрібно стільки всього купити. У нас лишилися гроші?
– Що? Та є трохи. Через тиждень здам програму та отримаю… – задзвонив телефон і Антон відповів.
Аліна відсторонилася, відпустивши руку, пішла поруч.
Він працював цілими днями, сидячи біля комп’ютера та роблячи програми, сайти. Квартира поступово оживала, наповнювалася меблями та необхідними дрібницями, що робили її затишною та зручною. Так вони й жили, доки…
– Антоне, я більше так не можу. Не можу розмовляти із твоєю спиною. Навіщо я тобі? Антоне! – намагалася достукатися до нього Аліна.
– Що? Почекай… – Він стукав по клавішах, уп’явшись у монітор.
– Я при надії…
– Антоне…
– Ти мене не слухаєш?
– Слухаю дуже уважно, – не відриваючись від екрану, відповів Антон. – Що ти сказала?
– Я ж говорю, не слухаєш, – відповіла скривджено Аліна.
– Вибач. Зараз… – Він знову забарабанив клавіатурою. – Завтра здам програму та…
– Я йду від тебе…
Антон відправив повідомлення, що програма готова, завтра він приїде до офісу та встановить її.
– Алінко, я зробив це! Усе. Вихідний! – Антон крутнув крісло і оглянув кімнату. – Аліно?
Кімната тонула в темряві, крім кола світла, що відкидається настільною лампою, прикріпленою до краю його столу.
– Аліно!
Він підвівся, потягнувся і обійшов квартиру. Знизав плечима, пішов на кухню і відкрив холодильник. На полиці стояла тарілка з бутербродами, каструля із супом. Антон поставив чайник на газ і за два укуси з’їв один бутерброд із ковбасою. Задзвонив телефон. Коли розмова закінчилася, годинник показував першу годину ночі. А Аліна не повернулася додому.
– Здрастуйте, Ганно Сергіївно. Аліна у вас? Ні, ми не посварилися. Не хвилюєтеся, мабуть, у подруги затрималася. Вибачте. – Антон скинув виклик матері Аліни та набрав номер подруги.
– Марино, привіт. Аліна до вас заходила? Давно не була? Ні, все гаразд.
Він обдзвонив усіх знайомих, чиї номери були збережені у його телефоні. Він набрав номер Аліни. Її мобільник озвався простенькою мелодією з передпокою. Тільки тут Антон помітив, що немає Аліниної куртки, кросівок та туфель. Немає валізи на антресолях, немає кількох суконь. Коли за два дні дружина не повернулася додому, він пішов у поліцію.
– У що вона була одягнена? Особливі прикмети? Коли пішла з дому? З валізою? Юначе, ви жартуєте? Ваша дружина взяла речі і пішла від вас, а ви відриваєте нас від важливих справ. Нагуляється та повернеться. Все не заважайте працювати. Краще за своєю дружиною дивитися треба. – Черговий капітан сьорбнув з чашки чай.
– А я тебе попереджала, що дружині потрібна увага, а не тільки гроші. У холодильнику борщ та котлети. За три дні приїду. Все з нею зрозуміло. – Мама взувалася в передпокої.
– Що тобі зрозуміло, мамо? – Антон вийшов її провести.
– Що в неї з’явився хтось, до кого вона пішла. Сидиш цілими днями за монітором, нічого не помічаєш. – Все, я поїхала додому, бо зовсім темно буде. Поїж.
– Гаразд. – Антон провів долонею по неголеній щоці.
– І поголись. Дивитись на тебе неможливо. Опустився зовсім. Нагуляється та повернеться. – Мама зачинила двері.
Антон повернувся до порожньої кімнати. Тиша тиснула і приголомшувала. Їсти він не хотів. Вночі наснилася Аліна. Він почув шльопання її босих ніг ламінатом і тихий сміх. Ривком сів на ліжку, дивився в темряву. Спина вкрилася потом, серце стукало біля горла. «Наснилося». Антон знову ліг.
За місяць йому надіслали запрошення працювати у Німеччині. Його останній проект сподобався закордонним партнерам фірми, для якого він робив замовлення. Антон, не роздумуючи, погодився. Хотів залишити записку Аліні, на випадок, якщо вона все ж таки повернеться. Але передумав. Вніс гроші в оплату комунальних послуг на рік уперед, зібрався та відлетів до Франкфурта.
Минув рік. Антон знову цілими днями працював. У нього були жінки, але стосунки зав’язувалися короткочасні, несерйозні. Біль образи на дружину змінився глухою, не минаючою тугою.
– Ну що, Антоне. Нам подобається, як ви чітко та швидко працюєте. Ми вирішили продовжити з вами контракт ще на один рік. – Директор компанії посміхнувся. – Сподіваюся, ви погодитеся? Нема часу шукати вам заміну, та й не хотілося б.
– Так звичайно. Тільки… – Антон помітив, як посмішка сповзла з худорлявого обличчя Отто. – Я хотів би додому з’їздити. Давно матері не бачив.
– Так звичайно. Мама – це святе, – сказав Отто українською мовою з великим акцентом. – Тижня вам вистачить? Зайдіть до Клаудії, вона замовить вам квиток на літак. – Отто поплескав Антона по плечу і посміхнувся. – Чекаю вас тут за тиждень.
Чому Антон раптом сказав, що хоче побачити матір, він сам не знав. Дзвонив їй часто, іноді спілкувалися по скайпу. А більше ніхто на нього не чекав вдома. Але щось не давало йому спокою. Туга за батьківщиною? Мама пропонувала здавати його помешкання, але Антон не погодився. Залишилися речі Аліни і таке інше. Та й ключі він забув мамі залишити. Алініного ключа після її зникнення не знайшов. Тому, мабуть, продовжував сподіватися і чекати на неї.
Літак струснуло від дотику шасі з посадковою смугою. З усіх боків пролунали безладні оплески. Антон вийшов із літака з однією сумкою через плече, в якій лежали дві сорочки та ноутбук. Пройшов повз натовп тих, хто зустрічав і без багажу відразу вийшов до стоянки таксі. Не доїжджаючи до своєї оселі, попросив водія зупинитися.
– Та ж не доїхали ще? – захвилювався таксист.
– Я пішки. Давно вдома не був. – Антон розплатився та вийшов.
– А тоді… – таксист махнув рукою на прощання і поїхав.
Антон ішов вулицею і посміхався. Ось і його подвір’я. Погляд зупинився на молодій жінці, що схилилася над рожевим візком. Антон хотів уже пройти до під’їзду, як жінка підняла голову і Антон застиг. “Не може бути! Аліна?! Серце стишило стук на мить, а потім гепнуло так, що він ніби прокинувся.
Аліна округлилася, погарнішала. Але то була його Аліна. Він пішов до неї через двір. Аліна помітила його та встала з лавки. Вони кілька хвилин стояли і дивилися один на одного, як тоді, в першу їхню зустріч. А потім Антон простяг руки, і вони обнялися.
– Алінко! Де ти була? Чому пішла? – шепотів він, відриваючись від неї, щоб переконатися, що вона тут, поряд, не зникла. Потім знову тісно притискав її до себе, цілував волосся на її маківці.
– Ти не помічав мене. Добами. Тижнем. Хотіла дізнатися, помітиш моє зникнення чи ні.
– Я всім друзям дзвонив, твоїй матері, у всі лікарні. Але чому ж не повернулася?
– Чому? Ти жартуєш? – Обличчя Аліни пронизало розчарування. – Я сказала, що я при надії. Ти чув? Ні. Ти надто був зайнятий. Я взяла чемодан і сказала, що йду, а ти кивнув. Я поїхала на кілька днів до Львову. Потім повернулася і жила у батьків, доки не народила. Але Іринка дуже неспокійна. Батьки зовсім не спали із нами. Я повернулася до нашої квартири.
– Вибач. Справді, не чув. – Антон жадібно дивився на дружину.
– Я у відро для сміття тест кинула. Зверху. Ти, звісно, не помітив. – Аліна зітхнула і подивилася на коляску. – Ти хоч згадував про мене?
– Так. Виїхав. Думав, буде легше. Останнім часом рвався додому. Наче відчував, що щось має статися. Вибач, якщо зможеш.
– А ти надовго повернувся? – Аліна з надією глянула на Антона.
Він не витримав її погляду, розплющив очі.
– На тиждень. Я не знав, що ти… Що дочка… – Антон зазирнув у коляску.
Пухка маленька дівчинка подивилася на нього блакитними очима, як йому здалося, з цікавістю. А потім позіхнула.
– Алін, я нікуди не поїду. Я лишаюся з вами. Якщо вибачиш. – Антон міцно стиснув руку Аліни.
– Давай спробуємо. Я сумувала за тобою. Дуже. – Вона притулилася до чоловіка.
Минуло два місяці.
– Антоне, я в магазин і в аптеку. У Іринки животик болить. Придивись за нею. Я швидко.
– Угу, – відповів Антон, не обертаючись від комп’ютера.
– Антоне!
– Антоне…
Аліна знову не могла достукатись до чоловіка.
Більшість конфліктів найчастіше відбуваються через невміння слухати та розуміти один одного. Здавалося б, так просто порозумітися, з’ясувати, що наболіло, і спокійно прийняти якесь рішення. Люди часто залишаються самотніми, бо будують стіни замість мостів. Це не так уже й складно – чути. Інакше можна одне одного і втратити.
Нalyna Zаkhаrova.
Фото ілюстративне.
