У сім років я вперше стала “старшою сестрою”. Добре пам’ятаю, яка була горда тим, що у мене таке високе “звання”. Мама і вітчим усіляко мене хвалили і казали, що віднині я вже ніколи не буду дитиною, тепер я мене є менша сестра.
За дитячої наївності я не розуміла тоді, що приводу для гордості ніякого, скоріше для сліз. Уже за рік мама принесла двійню і за два роки, ще одну сестру.
І оте “старша сестра” тепер було мені у супові і борщеві. Я була винна і повинна причому постійно і всім. Здається, саме в сім років мама востаннє мене пригорнула і дивилась на мене, як на дитину.
Моя мама завжди казала: «Порядок — це обличчя жінки». Її ідея чистоти і дисципліни стала правилом, якого я мала дотримуватися з самого дитинства.
У нашому домі постійно лунали сміх і крик малюків, пахло свіжоспеченим хлібом, а підлога, яка, щодня вимагала миття, ніколи не блищала настільки, щоб задовольнити маму.
Коли мені виповнилося сім років, мама сказала: «Ти старша, тож повинна допомагати». Спочатку я не розуміла, як це виглядатиме насправді. Але дуже швидко я зрозуміла: моя допомога — це майже повноцінна заміна мами, поки вона з вітчимом працює.
Мої дні виглядали однаково. Вранці я будила своїх молодших братів і сестер, одягала їх, готувала сніданок. Потім відправляла старших до школи, а з малюками залишалася вдома, якщо ті були не надто здорові.
Ми гралися, я читала їм казки, годувала, а потім вкладала їх спати. Водночас я мусила прибирати, прати, мити посуд, а ще готувати вечерю, щоб батьки прийшли додому і все було зроблено.
Але, як би я не старалася, завжди знаходилося щось, що викликало невдоволення дорослих:
— Маріє, чому підлога брудна? Ти ж знала, що треба помити! — мама, сувора і втомлена, чекала щоб все було ідеально. Її не цікавило, як минув наш день, чому я не встигла зробити то, що вона мені запланувала.
Якщо хтось із молодших робив шкоду, це також була моя провина:
— Що ти робила, що не догледіла. Він це зробив бо ти його правильно не навчила, — казала мама, вітчим лиш головоюхитав розчаровано у мій бік.
Тоді я думала, що це нормально. Що так і має бути. Адже я старша, і це моя відповідальність. Пам’ятаю, як вчителі просили маму відпускати мене до школи частіше, адже я повинна вчитись, бо маю до навчання здібності.
— А вона що, має погані оцінки? Мало того, що вдома нічого не робить, так ще й у школі не все гаразд? – заводилась мама.
З кожним роком мені ставало все важче, адже у мами і вітчима заголом було 7 дітей. У підлітковому віці я мріяла про власне життя, про те, щоб хоча б один день побуду сама, без обов’язків.
Я уявляла, як гуляю з подругами, читаю книги або навіть просто мовчу, дивлячись у вікно. Але цих мрій я ніколи не озвучувала, та й кому, мама зі мною не розмовляла, подруг я не мала. А меншим лишень гратись, нащо їм мої мрії?
Я виросла, і настав час вступати до університету. Батьки були проти, але я таки поїхала в місто. Бабуся по татовій лінії мені допомогла і підтримала.
Для мене це був не просто крок до освіти, а спосіб втекти. Я поїхала в інше місто, зняла кімнату і вперше в житті відчула свободу. Перші кілька тижнів я просто лежала і дивилась у стелю. Насолоджувалась відсутністю відповідальності, і відчуттям спокою і того, що не потрібно бігти і щось робити.
Але навіть на відстані моя сім’я завжди нагадувала про себе. Дзвінки від мами з проханнями порадити, підтримати, допомогти. Дзвінки від братів і сестер, які просили грошей або просто жалілися на життя. Кожен із них, здається, вважав, що я їм щось винна.
Нині мені 35. Я працюю, маю гарну роботу і вже власну квартиру, яку виплачуватиму ще років із 10. Але я живу одна. Свідомо. Я не хочу сім’ї, дітей, обов’язків. І не тому, що я не люблю дітей. Просто я не можу більше відчувати ту виснажливу втому, яку знала все своє дитинство і юність.
Однак я й досі не така для своєї великої сім’ї. Мої брати і сестри не розуміють, як то я можу от так жити думаючи лиш про себе. Я живу у достатку, маю вільну кімнату у квартирі, але про те, аби допомогти і не думаю.
Для всіх я стала егоїсткою, яка могла б запросити їх у гості, підтримати їхні сім’ї чи допомогти фінансово. Але я того не роблю і регулярно відмовляю у тому, щоб хоч чимось підтримати їх усіх.
Одного разу брат Сергій, наймолодший із усіх, прямо сказав мені:
— Маріє, ти ж старша. Ми завжди думали, що ти як друга мама. Але відколи ти поїхала в місто, тебе не впізнати. Гроші тебе дуже змінили, сестро.
— Сергію, ні тобі, ні іншим дітям не мама. Я ніколи нею не була. Я старша сестра, а не нянька. Я віддала вам усе своє дитинство, свою юність. І тепер я буду жити для себе. Не догода вам? Ну що ж, хай буде так.
Не подумайте, я люблю своїх братів і сестер, мені не байдуже на те, як вони живуть, чи як складається їхня доля, але не більше. Я рада усіх бачити двічі на рік, за святковим столом. Дарую усім подарунки, посміхаюсь, а потім спокфйно їду у свою квартиру, в тишу і спокій власного життя.
— Чого заміж не виходиш? Як будеш жити без дітей? – докоряє мені мама.
—Заміж я можливо і вийду колись, але дітей мені не треба. Я вже виняньчила і виховала – сімох, з мене досить.
Знаю, що для всіх я й досі не така, але скажіть, хіба я не маю права жити так, як сама собі хочу?
Головна картинка ілюстративна.
