– Ах ти, гуляко! Знову тобі вдома не сидиться. Переїхав з поверхів на землю, так наче з цепу зірвався, – бідкалася Оксана.
Жінка вже вкотре вибігла за хату в сад поглянути, чи не йде її Марко. Стала вдивлятися в сутінки.
Вона навесні повернулася в село до хати, що залишилась від мами, хазяйнувати. І тільки рудий кіт був їй за сім’янина. У столиці вона залишила все: однокімнатну квартиру на Борщагівці дочці із зятем, посаду в банку молодшій і «зубатішій» колежанці. Отак, одним махом, зібрала валізи, кота під руку – і в безстрокову відпустку в село.
Вона не очікувала, що так швидко приросте до старенького обійстя. Її душа відпочивала у невеликому саду. Оксана повирізувала чагарники та повигрібала непотріб, насадила молодих дерев, зробила кілька клумб. У свій маленький рай вона хотіла вмістити все. Щонеділі на базарі купувала якісь квіти. І тепер кожного дня спостерігає, як в різних куточках обійстя якась нова квітка моргне різнобарвним оком. Сусідка Райка хоч і відгородилась височезним парканом, та кожного дня розглядала Оксанин садок із другого поверху свого будинку.
Частенько й сама забігала. Кожного разу прицмокувала то біля різноманіття нарцисів, то біля грядки з первоцвітами і ділилася останніми новинами села: хто помep, хто наpoдився, хто на кого оком накинув, у кого порося захвopіло.
Згадала, як вчора забігла вся переполохана. Видно, що якась новина пекла їй язика.
– Слухай, Оксаночко, я оце тобі по-сусідськи першій скажу, – просяяла Райка.
– Та ти наче мільйон виграла в лотерею.
– Я ні, а от ти можеш спробувати виграти свій приз.
– Та годі вже, кажи, що за радість звалилася.
– Виявляється, вже тижнів зо два, як повернувся наш сусід. Отой, що через город дачку собі торік прикупив.
– Тю на тебе, а мені що до того?
– От дуpненька! Та через нього восени дві молодиці замалим коси одна одній не повидирали. А чого ж, є за що позмагатися: вдівець, ще статний, був військовим при посаді, то й пенсія, мабуть, нічогенька. Дітей он виростив, по закордонах порозпихав. Та це ж джек-пот для тих, кому за… Ти дивись, а то моя кума так точно зрадіє цій новині. Давно вже хотіла взятись за нього.
Оксанині думки сполохав котячий крик. Марка через городи гнав чужий пес. Вона кинулась туди. Побачила, як рудий вскочив у двір до сусіда, про якого розповідала Райка, і десь зник. Оксана бігла городом і вже уявила його роздepтим. Забігла на подвір’я, але не побачила ні кота, ні собаки.
– Марко, Маркуню, киць-киць-киць. Дуpненький, де ти сховався? – Оксана почувалася злoдієм, що потемки лазить по чужому подвір’ї.
Аж раптом почула, як з хати вийшов господар. Вона ладна була провалитися крізь землю і нічого кращого не придумала, як шуснути в прочинені двері курника. Вже звідти вона бачила, як чоловік спочатку зайшов до літньої кухні і вивів за нашийник собаку, прив’язав його біля будки. Потім повернувся до будинку і виніс на руках її Марка.
– Ну все, дуpненький, заспокоївся? Біжи тепер бігом до хазяйки, а то вже всі очі продивилася, – і спустив кота на землю.
Оксана ще трохи перечекала, поки чоловік пішов, і сама тихенько поспішила додому. Біля порогу кpиком її зустрічав Марко.
Наступного дня, коли Оксана ще поралася на кухні, хтось постукав у вікно. На вулиці стояв той самий сусід. Оксана аж зблідла, та запросила гостя до хати.
– Добридень, мене звати Павло. Я ваш сусід через городи. Недавно приїхав на дачу. А ви, бачу, теж вирішили перебратися ближче до природи.
Оксана мовчала і все чекала, коли він спитає, чого вона вешталась учора у нього по двору, як злoдюжка.
– Я оце завів маленьке господарство – кілька курочок та собаку, а тут терміново треба в місто на два дні. Чи не приглянете за обійстям? – дивлячись прямо в очі, мовив чоловік.
Оксана погодилась, ще чомусь почуваючись незручно.
– Ось тут харч собаці, – показав Павло на пакет. – А в курнику пшеничка для курей. А це вам маленький гостинець, – чоловік посміхнувся і простяг лоточок з яйцями, – домашні. За два дні повернусь. Дякую.
«За два дні», – подумки повторила Оксана.
Ось так, сам того не відаючи, Марко став причиною приємних перемін у Оксаниному житті
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Колісник.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
