— Настю, тут таке діло. Мама взяла відпустку і хоче приїхати до нас на кілька тижнів, — Андрій невпевнено .
Я різала овочі для салату, але після цих слів рука з завмерла в повітрі.
— На два тижні? — перепитую, намагаючись зберегти нейтральний тон.
— Ну так, не більше! Каже, що скучила, давно не бачилися, — Андрій підходить ближче й обіймає мене за плечі. — Ти ж не проти?
Я кладу що тримала в руках і витираю руки об фартух. Моя свекруха, Галина Петрівна, ніколи не була мені подругою, але й відкритих непорозумінь між нами не було. До того ж, дійсно, ми давно не бачилися.
— Звісно, не проти, — усміхаюся чоловікові. — Коли чекати?
— У цю суботу! — Андрій полегшено зітхає. — А я боявся, що ти засмутишся!
— Чому б це? — знизую плечима. — Вона ж твоя мама! Та й у нас є гостьова кімната, ніхто нікому не заважатиме!
Андрій цілує мене в щоку й іде дзвонити матері, щоб повідомити гарну новину. А я, залишившись одна, дозволяю усмішці сповзти з обличчя.
Два тижні з Галиною Петрівною — це серйозне випробування, але заради чоловіка я готова потерпіти.
У суботу рівно опівдні біля нашого порогу стояла Галина Петрівна — висока, статна жінка з ідеальною зачіскою та трьома величезними валізами, ніби вона приїхала не на два тижні, а на рік.
— Андрійчику! — вигукнула вона, розкинувши руки. — Як же я скучила!
Вони обіймаються, а я, трохи відступивши назад, спостерігаю за цим возз’єднанням. Нарешті свекруха переводить на мене погляд.
— Настю, ти все гарнішаєш! Андрій тебе балує, певно?
— Доброго дня, Галино Петрівно! — чемно усміхаюся. — Проходьте, я якраз приготувала обід!
— Сподіваюся, не ці твої модні салатики? — сміється вона. — Андрій завжди любив ситну домашню їжу!
— Зварила борщ і зробила котлети, — кажу спокійно.
— О, ну тоді подивимося, чи смачніше, ніж у мене виходить!
Я роблю глибокий вдих і йду на кухню.
Перші два дні минули більш-менш спокійно. Галина Петрівна освоювалася, читала журнали, переглядала серіали. Але на третій день, коли Андрій пішов на роботу, вона з’явилася на кухні у фартусі з робочим настроєм.
— Настю, я вирішила тобі трохи допомогти по господарству! — проголосила вона.
Я насторожено підняла очі від ноутбука.
— І що саме ви хочете зробити?
— Ой, всього потроху! — махнула рукою. — Помітила, що в тебе в шафах безлад, на плиті якісь плями, і кухонні рушники потемніли!
Я відчула, як у мене закипає все.
— Полотенця я прала минулого тижня, а в шафах своя система! — намагаюся зберегти спокій. — Але якщо хочете щось зробити, можете полити квіти на балконі!
Свекруха піджала губи.
— Ти, звісно, господиня, але Андрій завжди любив, коли в домі ідеальний порядок!
Я нічого не відповіла.
Наступного ранку я повернулася з пробіжки і застигла в дверях кухні: на плиті шкварчала величезна сковорода з яєчнею, тісто та борошно були розсипані скрізь, а мій улюблений фартух висів на Галині Петрівні.
— Доброго ранку, Настю! — усміхнулася вона. — Вирішила приготувати Андрію справжній сніданок!
— Мам, ти як завжди перевершила себе! — сказав Андрій, радісно сьорбаючи каву.
— Настю, ти ж не проти? — запитала свекруха, але в голосі було не питання, а заява.
Я лиш зітхнула.
— Якщо це робить вас щасливими, то чому б ні?
Свекруха переможно кивнула. Наступні кілька днів я ловила себе на думці, що втрачаю контроль над власним життям. Свекруха почала переставляти речі в шафах, замінила штори на “більш світлі”, а потім, дійшла до мого гардеробу.
— Настю, я трохи розібрала твої речі! — сказала вона, показуючи коробку з “непотрібним”.
Вгорі лежала моя улюблена сукня, подарунок Андрія.
— Це мої речі! — прошепотіла я, ледве стримуючи себе.
— Ну звісно! — всміхнулася вона. — Але ж ти хочеш виглядати гарно для чоловіка?
Останньою краплею стало її висловлювання за вечерею:
— Настю, коли ж ви вже батьками станете? Час іде!
Я трималась, але то був кінець.
— Галино Петрівно, це наше особисте життя!
— Я просто переживаю за свого сина!
— Він дорослий чоловік, а не хлопчик! — вигукнула я.
Запала тиша. Свекруха піднялася і театрально сказала:
— Я поїду завтра. Ви не цінуєте моєї допомоги. Бачу тобі моя присутність тягарем стала. Навіть не подякувала, хоч я тобі тут лад навела.
Наступного ранку вона зникла так само гучно, як і з’явилася.
— Думаєш, вона пробачить нас? — запитав Андрій.
— Нас? — я здивовано глянула на нього.
Андрій задумався.
— Ти права! Ми нічого не зробили!
І вперше за два тижні я видихнула з полегшенням.
