Ганна завжди вважала, що її життя — це тиха, рівна річка, яка пливе своїм усталеним руслом, не роблячи різких поворотів. Вона прокидалася о сьомій ранку в своїй невеликій, але затишній квартирі на Подолі.

Сонце заглядало в кімнату м’яким зимовим чи літнім світлом, залежно від пори року, а вона, посміхаючись, вставала, заварювала собі ароматну каву в турці й сідала за стіл біля вікна з ноутбуком — перевірити пошту чи просто помріяти про день попереду.

Все в її житті було розміреним і передбачуваним, і саме це їй подобалося. Робота бухгалтером у невеликій фірмі на вулиці Сагайдачного давала стабільний дохід, не виснажувала надмірно й залишала час на себе.

Колеги поважали її за акуратність і спокійну вдачу — Ганна ніколи не підвищувала голос, завжди вислуховувала, допомагала звітами й посміхалася, коли хтось жартував за кавою в обідню перерву.

Начальниця, пані Оксана, часто казала: «Ганно, ти наша тиха гавань. З тобою все завжди в порядку».

Додому вона поверталася пішки через Андріївський узвіз, милуючись крамницями з картинами й сувенірами, інколи заходила в маленьку кав’ярню «Під липою», брала латте з корицею й сиділа за столиком біля вікна, читаючи книгу чи просто дивлячись на перехожих. Вдома на неї чекав Сергій — її чоловік уже вісім років.

Він приходив пізніше, з роботи чи з тренажерної зали, і вони разом вечеряли, розмовляли про день, дивилися серіал чи просто сиділи на дивані, обійнявшись. Все було спокійно, без бурхливих емоцій, але з тією теплою впевненістю, що завтра буде так само.
Ганна любила цю стабільність.

Вона не шукала пригод, не мріяла про різкі зміни. Їй вистачало того, що є: затишна квартира, куплена ще до шлюбу на її заощадження та невелику материнську допомогу, надійний чоловік, який піднявся кар’єрними сходами завдяки її зв’язкам і власній наполегливості, і коло друзів, з якими вони інколи зустрічалися на шашлики чи в кафе.

Але щоб зрозуміти, як Ганна стала такою — спокійною, організованою, трохи замкнутою в собі, — треба повернутися на багато років назад, у ті часи, коли вона була зовсім іншою: яскравою, веселою, повною планів студенткою КПІ.

Тоді її звали просто Ганнуся — так ласкаво кликали подруги в гуртожитку на Політехнічній. Вона вступила на факультет прикладної математики й інформатики в 2009 році, і з першого курсу всіх вражала своєю енергією. Висока, струнка, з довгим каштановим волоссям, яке вона заплітала в недбалу косу, і з очима, що завжди сміялися.

Ганна була з тих дівчат, навколо яких завжди хтось крутився: хлопці запрошували на каву, подруги тягнули на вечірки, викладачі відзначали її допитливість на семінарах.

Вона обожнювала КПІ. Старі корпуси з червоної цегли, широкі алеї з каштанами, бібліотека, де можна було просидіти до ночі, і той особливий дух — суміш геніальності, молодості й свободи. Ганна швидко стала однією з найкращих на потоці.

Вона легко розв’язувала складні завдання з математичного аналізу, писала програми на С++ краще за багатьох хлопців і завжди була готовою допомогти іншим. На третьому курсі її взяли в науковий гурток при кафедрі, де вони з однодумцями розробляли алгоритми для обробки даних — тоді це здавалось майбутнім усього світу.

Але не тільки навчанням жила Ганна. Вона була душею компанії. У гуртожитку на вечірках вона першою вмикала музику, танцювала до третьої ночі й розповідала смішні історії так, що всі реготали до сліз.

Подруги згадували, як одного Нового року вони з Ганною влаштували імпровізований концерт у коридорі — співали під гітару, а сусіди з інших поверхів приходили послухати. Вона вміла знаходити спільну мову з ким завгодно: з серйозними аспірантами, з хлопцями-спортсменами, з дівчатами з іншого факультету.

Ганна мріяла про велике. Після університету — магістратура, потім, можливо, стажування за кордоном, робота в крутій IT-компанії, де вона розроблятиме щось справді важливе.

Вона навіть подавала документи на грант до Німеччини, і її рекомендційний лист від керівника дипломної роботи був сповнений похвал: «Обдарована, перспективна, з нестандартним мисленням».

Саме в КПІ вона познайомилася з Сергієм. Він навчався на економічному факультеті, старший на два курси, уже працював неповний день у невеликій фірмі. Вони зустрілися на міжфакультетській вечірці — Ганна танцювала з подругами, а він стояв осторонь із келихом пива й дивився на неї.

Потім підійшов, запросив на танець, пожартував про те, як «математики завжди перемагають економістів у логіці». Вона розсміялася — і все закрутилося.

Сергій був іншим: спокійний, впевнений, з чіткими планами на майбутнє. Він говорив про кар’єру, про хорошу зарплату, про стабільність. Ганна тоді думала, що це саме те, що їй потрібно — хтось, хто врівноважить її бурхливу енергію.

Вони почали зустрічатися, гуляли Хрещатиком, їздили на вихідні до Гідропарку, сиділи в літніх кафе на Контрактовій площі.

Після університету Ганна пішла працювати в невелику фірму — спочатку молодшим спеціалістом, потім бухгалтером. Вона швидко освоїлася, бо математика давала міцну основу для роботи з цифрами.

Сергій же ніяк не міг знайти хорошу посаду — ринок був складним, конкуренція великою. Ганна не роздумувала довго: звернулася до Володимира Івановича Кравченка, давнього знайомого батька, який очолював відділ в одній з IT-компаній.

Попросила, майже благала: «Візьміть Сергія, він розумний, навчиться всьому». Володимир Іванович погодився — з поваги до батька Ганни й тому, що бачив у хлопцеві потенціал.

Сергій швидко пішов угору. Спочатку стажер, потім спеціаліст, згодом — керівник відділу. Ганна раділа за нього, підтримувала, допомагала з документами, коли він приносив роботу додому.

Вони одружилися через три роки після знайомства — тихо, в колі близьких, у ресторані з видом на Дніпро. Ганна була в простій білій сукні, з квітами у волоссі, і посміхалася так само яскраво, як у студентські роки.

З часом її життя стало тихішим. Весела, енергійна Ганнуся поступово перетворилася на спокійну, організовану Ганну. Вона більше не танцювала до ранку, не мріяла про стажування в Європі — вистачало того, що є. Робота, дім, чоловік. Вона думала, що це і є щастя: стабільність, передбачуваність, спокій.

Вона не помічала, як поступово брала на себе все більше: готувала спеціальні сніданки, бо Сергій стежив за харчуванням; прасувала його сорочки, бо йому треба було виглядати ідеально; робила всю хатню роботу, бо він втомлювався на відповідальній посаді. Ганна просто робила це — з любов’ю, без скарг. Їй здавалося, що так і має бути.

Подруги інколи питали: «Ганно, а ти сама? А твої мрії? А басейн, про який ти колись розповідала? А поїздки?» Вона посміхалася й відповідала: «Все добре. У нас усе стабільно. Головне — спокій».

І справді, роки минали в цій тихій, розміреній течії. Ганна вже не була тією веселою студенткою, яка могла годинами сперечатися про алгоритми чи танцювати під дощем на Боричівому Току. Вона стала дорослою, відповідальною, трохи втомленою — але все ще вірила, що її життя гарне. Стабільне. Спокійне.

Вона не підозрювала, що одного звичайного вечора, коли вона стоятиме біля плити й підігріватиме вечерю, ця тиха річка раптом вийде з берегів — і все зміниться назавжди.

Ганна стояла біля плити, підігріваючи вечерю, коли почула, як клацнули двері. Вісім вечора. Сергій повернувся з тренажерної зали — як завжди, бадьорий, у фірмовому спортивному костюмі, від якого тягнуло свіжим ароматом цитрусового гелю з роздягальні фітнес-центру в центрі Києва.

— Вечеря готова? — кинув він, не вітаючись, і пройшов у вітальню, де впав на диван із телефоном у руках.

Ганна мовчала. Вона втомилася відповідати на такі запитання. Втомилася від цього тону, від погляду, яким він щоразу оглядав її ввечері — ніби перевіряв, чи варта вона уваги, і щоразу залишався незадоволеним.

Вона накрила на стіл, принесла тарілки. Сергій підвівся неохоче, сів навпроти, покрутив виделкою в пасті й скривився.

— Знову вершковий соус? Ти ж знаєш, я на сушінні. Мені таке не можна.

— Я не знала, — тихо сказала Ганна. — Ти не попередив.

— Я щодня тобі про це кажу! — роздратовано відрізав він. — Але тобі байдуже. Тобі взагалі все байдуже. На себе байдуже, на мене байдуже.

Ганна стиснула долоні під столом. Щось усередині неї напружилося, наче пружина перед тим, як розпрямитися.

— У суботу в мене корпоратив, — продовжував Сергій, не помічаючи її мовчання. — Запрошення на двох. Але я, мабуть, піду сам.

— Чому? — вирвалося в неї, перш ніж вона встигла себе стримати.

Він підвів на неї очі, і в них було щось холодне, майже зневажливе.

— Бо мені соромно з’являтися з тобою серед людей, Ганно. Мені соромно кудись із тобою йти! — мовив він, відсувуючи тарілку. — Подився на себе! Розтовстіла, не доглядаєш за собою, носиш ці безформні светри. Я керівник відділу в солідній компанії, у мене імідж. А поруч зі мною має бути жінка відповідного рівня, розумієш?

Він обвів її силует рукою з виразом, ніби вказував на щось неприємне.

Ганна відчула, як образа заповнює її зсередини. Вісім років. Вісім років вона слухала ці докори, ці зауваження, терпіла ці погляди. Вісім років працювала бухгалтером у невеликій фірмі на Подолі з ранку до вечора, потім бігла додому — готувати, прати, прибирати, прасувати його сорочки, вислуховувати скарги на колег і керівництво.

Вісім років лягала спати опівночі, бо після роботи треба було переробити всі домашні справи, а він у цей час лежав на дивані з планшетом чи йшов у зал «знімати стрес».

— Серьожо, — почала вона, і голос її тремтів. — Я працюю стільки ж, скільки й ти. Але після роботи ти йдеш у зал, а я йду додому й роблю все інше. Вечерю, прибирання, прання. Коли мені займатися собою? Коли?

— Це відмовки, — відмахнувся він. — Інші жінки встигають і працювати, і дім вести, і виглядати ідеально. А ти просто розпустилася. Тобі ліньки. Ти звикла, що я все одно нікуди не піду.

— Ліньки? — перепитала вона, і щось в її інтонації змусило його підвести погляд. — Ліньки?!

Вона встала з-за столу. Руки тремтіли.

— Ти знаєш, що я роблю щодня? Підйом о шостій ранку. Спеціальний сніданок для тебе, бо ти, не дай Боже, з’їси щось не те. Робота до шостої. Магазин по дорозі назад — бо якщо я не куплю продукти, ти влаштуєш сцену, що в холодильнику порожньо. Вечеря. Прибирання. Прання.Прасування твоїх клятих сорочок, бо тобі треба виглядати «на рівні». А потім ще звіти до ночі, бо роботу я теж додому тягну. І ти кажеш мені про ліньки?!

Сергій насупився.

— Не підвищуй на мене голос. Я не винен, що ти не вмієш планувати свій час.

— Планувати?! — голос її став гучнішим. — Ти хоч раз за ці вісім років приготував вечерю? Хоч раз сам завантажив пральну машину? Хоч раз помив посуд не тому, що я попросила, а з власної ініціативи?!

— Я заробляю більше, — холодно відповів він. — У мене відповідальна посада. Я не зобов’язаний займатися цією побутівкою.

— Ах, відповідальна посада! — Ганна розсміялася, і сміх цей був гірким, майже нервовим. — Забув, кому ти зобов’язаний своїм успіхом?! Хто попросив Володимира Івановича взяти тебе в компанію, коли ти після університету два роки не міг знайти нормальну роботу? Хто благав мого колишнього керівника дати тобі рекомендацію? Я! Я випрошувала для тебе цей шанс, я просила за тебе, наче за дитину!

— Це було давно, — процідив Сергій. — Не треба про це згадувати. Далі я все зробив сам.

— Сам?! Сам ти просиджував у кабінеті, поки Володимир Іванович тебе вчив, прикривав твої помилки! Сам ти досі б сидів на мінімалці, якби не його терпіння!

Обличчя Сергія почервоніло.

— Мовчи! — гаркнув він. — Досить згадувати минуле! Зараз я керівник відділу, і мені потрібна дружина, яка відповідає моєму статусу.

Він знову обвів її зневажливим поглядом, і Ганна відчула, як усередині щось остаточно надломилося. Не тріснуло — саме надломилося, розсипалося на шматки.

— Знаєш що? — промовила вона дивно спокійним голосом. — Мені байдуже, що ти думаєш. Мені байдуже на твою репутацію й на твій статус. Бо ти — порожнє місце. Ти нічого не досяг сам. Ти паразитував на мені, на моїх зв’язках, ти піднявся тільки завдяки людині, яку попросила я і яка з доброти тягнула тебе вгору. А тепер ти ще смієш мене принижувати?

Сергій скочив з-за столу.

— Як ти смієш так зі мною розмовляти?! — вигукнув він. — Ти забула своє місце!— Моє місце?! — Ганна ступила крок до нього, і він мимоволі відступив.

— Моє місце — це не роль твоєї прислуга! Я твоя дружина, а не домогосподарка! Але ти цього не розумієш, бо ти егоїстична, самовдоволена нікчема!

Запала тиша. Сергій дивився на неї так, ніби бачив уперше. Його обличчя спотворилося, губи здригнулися, і раптом він усміхнувся — злобно, переможно.

— Знаєш що, Ганно? Нехай буде так. Так, мені соромно за тебе. Так, ти мені набридла. І так — у мене є інша. Молода, доглянута, яка стежить за собою й не скаржиться на дрібниці. Вона цінує мене, вона пишається мною. А ти… ти просто жінка середнього віку, яка занедбала себе.
Слова були спрямовані точно в ціль. Сергій чекав сліз, чекав, що вона зламається. Але Ганна не заплакала. Вона подивилася на нього довгим, важким поглядом і сказала:

— Забирайся з моєї квартири. Прямо зараз.

— Що? — він розгубився.

— Забирайся до своєї молодої й доглянутої. Живи з нею. Ця квартира оформлена на мене, ти тут більше не потрібен.

Сергій хотів заперечити, але щось у її голосі, у її погляді зупинило його. Він потоптався на місці кілька секунд, потім розвернувся, пройшов у спальню, почав збирати речі в сумку. Ганна стояла в дверях і мовчки спостерігала.

— Ти ще пошкодуєш, — кинув він, проходячи повз неї до виходу.

Вона промовчала. Двері клацнули, і тиша накрила квартиру, важка й гучна.

Ганна пройшла у вітальню, сіла на диван і тільки тоді дозволила собі розплакатися.

Ранок почався зі дзвінка адвокатці. Ганна знайшла її через знайомих у Києві, коротко пояснила ситуацію — сухо, без зайвих емоцій. Адвокатка запевнила, що з розлученням проблем не буде: спільного майна майже немає, квартира куплена на її кошти до шлюбу, дітей теж немає.

— Подамо заяву сьогодні, — сказала адвокатка. — За місяць будете вільні.

— Добре, — відповіла Ганна.

Вона поклала слухавку й довго сиділа, дивлячись у вікно на київські дахи. Потім узяла телефон і знайшла в контактах ім’я: Володимир Іванович Кравченко.

Володимир Іванович був давнім знайомим її батька ще з часів університету в КПІ. Він був на їхньому весіллі, він допоміг Сергію влаштуватися в свою IT-компанію, дав йому шанс. Ганна давно йому не дзвонила — останні роки було ніяково, ніби вона зловживала його добротою.

Він відповів після третього гудка.

— Ганночко! Яка несподіванка. Як справи?

— Володимире Івановичу, добрий день, — голос її здригнувся, але вона опанувала себе. — У мене… новина. Ми з Сергієм розлучаємося.
Запала пауза. Довга, важка.

— Якщо чесно, зітхну з полегшенням, — нарешті промовив Володимир Іванович, і в його голосі чулася втома. — Вибач, Ганно, але я давно хотів тобі сказати… Набридло мені його прикривати. Він зовсім розпустився.

— Що ви маєте на увазі? — насторожилася Ганна.

— Останні пів року працює жахливо. Зриває дедлайни, помилки в звітах, з клієнтами вже двічі нахамив. Думає, що йому все дозволено, бо колись був моїм підопічним. А нещодавно з’явилися підозри, що він бере відкати від підрядників — невеликі, звісно, але факт залишається. Я збирався почати внутрішнє розслідування.

Ганна заплющила очі. Отже, ось воно що. Весь його апломб, уся самовпевненість — на піску побудовані. А вона й не знала.

— Мені дуже шкода, Володимире Івановичу, — пробурмотіла вона. — Якби я знала…

— Ти тут ні при чому? — здивувався він. — Ти хороша людина, Ганно. Завжди була. А Серьожа… Серьожа, видно, зазвіздився. Влада псує слабких людей. Не засмучуйся. Ти ще молода, все попереду.

Коли розмова скінчилася, Ганна ще довго сиділа з телефоном у руках. Дивне почуття охопило її — не радість від чужої біди, ні. Швидше… порожнеча.

Сергій з’явився через тиждень. Номер висвітився на екрані пізно ввечері. Ганна довго дивилася на нього, потім все ж відповіла.

— Ганно, — голос його звучав інакше, м’якше, майже благально. — Нам треба поговорити.

— Нам немає про що говорити, — сухо відповіла вона.

— Будь ласка. Давай зустрінемося. Завтра, в тій кав’ярні на Хрещатику, де ми раніше…

— Ні.

— Ганно, благаю! Я був неправий, я наговорив зайвого. Пробач мене. Я люблю тебе, я зрозумів це, коли пішов. Та… вона нічого не означає. Я припустився помилки.

Ганна усміхнулася.

— Молода й доглянута швидко набридла?

— Справа не в ній! — поспіхом заговорив він. — Я був дурнем. Я не цінував тебе. Але зараз… зараз я все зрозумів. Ти — моя дружина, моя єдина. Дай мені шанс усе виправити. Я змінюся, присягаюся!

— Серьожо, — спокійно промовила Ганна. — Не витрачай час. За три тижні розлучення оформлять.

— Ти не можеш так просто! — голос його став гучнішим. — Ми вісім років разом! Ти не маєш права!

— Маю, — відповіла вона. — І знаєш що? Володимир Іванович теж у курсі нашого розлучення. Ми з ним поговорили. Він передавав тобі привіт. І ще сказав, що готує службове розслідування щодо відкатів.

Тиша в слухавці була оглушливою.
— Як ти… — нарешті видавив Сергій. — Ти спеціально…

— Я нічого спеціально не робила, — втомлено відповіла Ганна. — Я просто розповіла йому про розлучення. Решту він сказав сам. Бувай, Серьожо. Більше не дзвони.

Вона вимкнула телефон, заблокувала номер і відкинулася на спинку дивана.

Три місяці потому Ганна сиділа в затишній кав’ярні неподалік від роботи на Подолі. Перед нею стояла капучино й лежала розкрита книга. Вона читала повільно, насолоджуючись кожною фразою, радіючи, що має час просто посидіти й почитати.

Останні місяці були особливими. Після розлучення вона ніби прокинулася від довгого, важкого сну. Записалася в басейн у центрі міста — плавала вечорами, знімаючи напругу й зайві кілограми.

Купила собі новий одяг — не безформні светри, а те, що подобалося саме їй. Знайшла психологиню в Києві, з якою почала розплутувати свої страхи й комплекси.

Вона не схудла на двадцять кілограмів за місяць, як у глянцевих історіях. Але почувалася краще — легше, вільніше. Знову почала усміхатися.

Сергія вона бачила раз — випадково, на вулиці біля метро. Він ішов, згорбившись, у зім’ятій куртці, з погаслим обличчям. Поруч не було ні молодої красуні, ні когось іншого. Він її не помітив.

Володимир Іванович написав їй потім, що Сергія звільнили. Відкати підтвердилися. Тепер він шукав роботу, але репутація була зіпсована.

Ганна не відчула тріумфу. Тільки легкий сум — про втрачені роки, про змарноване кохання, про людину, яку вона колись поважала й яка сама себе занапастила.

Але сум цей був світлим. Бо попереду була її життя. Її власне, вільне життя.

Вона допила каву, закрила книгу й вийшла на вулицю. Весняне київське сонце сліпило очі. Ганна усміхнулася, запахнула легку куртку й пішла вперед — легкою, впевненою ходою.

Минуле залишилося позаду. І їй більше не було соромно за себе.

Головна картинка ілюстравтивна.