Пишу в надії на те, що хто-небудь допоможе мені порадою або хоча б підтримає в ситуації, що склалася. Я дуже боюся зіпсувати стосунки зі своїми дітьми. Розповім все по порядку. Мені зараз п’ятдесят три роки, вже п’ять років як я вдова. Щоб вам була зрозуміліша моя ситуація я трохи розповім про свого покійного чоловіка. Про нашу пару всі говорили, що такі шлюби укладаються на небесах, настільки ми підходили один одному. В університеті ми почали зустрічатися на другому курсі, а на останньому, не чекаючи закінчення навчання, одружилися. За сімнадцять років нашого шлюбу я ні разу не пошкодувала про те, що стала дружиною свого коханого.
Разом ми переживали будь-які труднощі, що виникали на нашому шляху. А коли чоловік дізнався, що я при надії, то набравшись запаморочливих боргів, все ж купив нашу першу квартиру, не бажаючи, щоб ми з маленькою дитиною вешталися по гуртожитках. Наче випробовуючи нас на міцність, доля послала нам двійнят. Ось вже де нам довелося неабияк потрудитися: про підгузки, пральну машинку і інші речі, що полегшують побут молодим батькам ми тоді і мріяти не могли. Але чоловік крім того, що важко працював, аби ми ні в чому не мали потреби, ще й дуже допомагав мені. Він вставав вночі до малята, допомагав на кухні і по дому після роботи. Будучи заміжньою я почувалася, як за кам’яною стіною.
З різницею в чотири роки з двійнятами у нас з’явився синочок. І ми стали дуже великою і щасливою сім’єю. Якщо я почну перераховувати, скільки всього хорошого зробив мій чоловік, то історія затягнеться надовго. Просто скажу, що кращого батька і чоловіка складно собі уявити. Ми з дітьми дуже важко переживали його втрату. І хай пройшло п’ять років, але діти досі не можуть змиритися, що батька більше немає. Доньки легше сприйняли відхід батька, у кожної вже є свої діти, які відволікають їх від скорботних думок. А ось синові довелося найважче, вони були особливо близькі з татом.
Я теж сильно горювала, і це дуже підкосило моє здоров’я в перші роки після втрати чоловіка. Зрозумівши, що затяжна скорбота ні до чого доброго не призведе, адже я все ще потрібна своїм дітям, я стала більше часу проводити в міському парку. Під час однієї з прогулянок я познайомилася з чоловіком, виявилося, що він теж два роки як овдовів. Спочатку ми спілкувалися більше в дружньому ключі, надаючи один одному моральну підтримку в зв’язку з втратою половинок. Але я і не помітила, як мій новий друг почав проявляти до мене знаки уваги, а пізніше у нас і зовсім зав’язалися стосунки. Я довго боролася з докорами сумління з приводу того, що посміла зважитися на нові стосунки, але потім заспокоїлася, не ховати ж себе. Тільки от дітям про те, що у мене з’явився чоловік так і не зізналася.
І ось три дні тому він зробив мені пропозицію жити разом. Спочатку я дуже зраділа, адже нам так добре разом, але потім згадала про дітей і про те, що вони можуть сказати, дізнавшись про це. І доньки і син, як я вже говорила, дуже любили свого батька, і вони просто не пробачать мені того, що я вирішила замінити його іншим чоловіком. Однозначно буде непорозуміння.
Можливо, ви теж мене осудите, але мені дійсно добре з моїм обранцем, він дуже добрий і світлий чоловік. Якби мої діти погодилися з ним познайомитися, то він обов’язково їм сподобався б. Але я і подумати боюся про цю розмову. Як мені бути? Як зважитися на розмову зі своїми дітьми?
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
