У сина все вже йшло до одруження, а я сватів лиш і бачила, що на екрані телефону. Ніби привітні гарні люди, але як ти пізнаєш їх за три хвилини спілкування. Та от, що цікаво – як не пробувала я на гостину до них напроситись, все ніяк того не вдавалось і знаходились причини аби я туди не потрапила. Але я знайшла спосіб і ще на підході до хати мені все стало зрозуміло

У сина все вже йшло до одруження, а я сватів лиш і бачила, що на екрані телефону. Ніби привітні гарні люди, але як ти пізнаєш їх за три хвилини спілкування. Та от, що цікаво – як не пробувала я на гостину до них напроситись, все ніяк того не вдавалось і знаходились причини аби я туди не потрапила. Але я знайшла спосіб і ще на підході до хати мені все стало зрозуміло.

— Наші діти, як два крила, що тримають нас на цім світі, – говорить мені сваха аж очі замружуючи. – Ми їх виростили і виховали правильно, тепер – вони наша опора на старості.

Я аж гикнула, бо де старість у 50? Але у випадку із моїми сватами то схоже був основний аргумент того, чому діти повинні їх утримувати. А так, ще те, що ті дівчата виросли у їхньому домі давало право татусеві і мамусі відпочити “на старість” років.

Я сама свого сина ростила і скажу вам, що то було не легко. Сашко у мене розумний хлопець, симпатичний, уже при гарній посаді. Ще на другому курсі з’їхав від мене. Звісно, міг би жити зі мною у квартирі, та я настояла на тому, що мусить сам учитись у цьому світі собі ради давати.

Він орендував квартиру недалеко, бо ж до роботи близько і до інституту, і почав своє окреме, самостійне життя. Раз на тиждень ми із ним на обід у мене зустрічались, інколи каву могли разом випити ранкову, але я тримала розумну дистанцію – син мусив вчитись бути відповідальним і самостійним.

За рік у його квартирі і дівчина з’явилась – Маринка. Ззовні тендітна і ніжна, а насправді – вольова і дуже роботяща. Мій син на одній роботі працював, а в Маринки дві було, ще й через інтернет з подругою щось продавали.

Маринка сама собі навчання оплачувала і оренду квартири, аж доки з сином моїм не почали жити під одним дахом. Я взагалі спочатку думала, що вона сирота, лиш згодом почула від неї:

— Мама на кінець у санаторій з’їздила. Так соромно: в минулому році вона відпочивала, а цьогоріч така все у мене із грішми не складалось.

То був перший такий дзвіночок, бо ж я ще тоді не зрозуміла, а до чого мамин санаторій і гроші Маринки? Ну, думаю. може то був подарунок такий? А згодом я почула, що Маринка батькам дрова придбала, Маринка татові газонокосарку у кредит узяла, Маринка оплатила світло і воду.

Тому і не терпілось мені побачити тих сватів, як уже діло до весілля пішло. Ні, ми познайомились, на відстані, через екран телефону. Симпатичні, доглянуті, веселі. Але що я ще могла там побачити за ті три хвилини?

Я всіма правдами і не правдами намагалась потрапити до сватів додому. Ну не чисто щось було, якось дивно і не зрозуміло, та й вони приводи знаходили, аби я до них не приїздила, чим ще більше цікавості додавали.

Та вже е став син мене з авто висаджувати, коли я набравшись у Сірка очей, сіла до них у машину коли вони зібрались до сватів на гостину. Я мусила там побувати і край.

Дім мені сподобався. Дивувала відсутність паркану і хліва, але так якось вільно і просторо. Ні клумб, ні городу, все поросле травою, яку стриг сват періодично новою газонокосаркою.

— Немає вже й нас здоров’я ні до худоби, ні до городів, – пожалілась рум’яна сваха. – та й кому воно нині потрібне, якщо все придбати можна в магазині і свіже? А то: літо доглядай, зиму зберігай, їж що вродило, чи не вродило. А так – придбав і гарне і свіже, і ніякої тобі мороки.

Ну так, мене позиція свахи дивувала трішки, бо я сама із села родом, але, якщо людина здоров’я не має, то так дуже правильно. Але, чим більше ми спілкувались, тим більше в мені росла впевненість у тому, що син мій не повинен одружуватись з Мариною.

— Наші доні – наші крила, тримають нас у цьому світі, – заявила мені сваха. – Ми виростили їх, виховали. Тепер їхня черга про нас дбати на старості.

Мені аж смішно стало, бо де старість у 50? Мені стільки ж і я не відчуваю, що повинна старіти. Звісно, не прямо така як у 20, але й не 80.

З усього я зрозуміла от що: жили мої свати усе життя при матері чоловіка. Оскільки жили в селі, то роботи не мали, але й не шукали особливо, на заробітки не їздили. Коли не стало старенької, так уже й дівчата підросли, поїхали в місто. Саме на їхні плечі тепер і лягла опіка про батьків, переклали з плечей сватової мами та на плечі дочок.

І вже дівчата їм винні і повинні. Тільки те, що вони батьки їхні уже зробило тих дітей на все життя зобов’язаними .А ті тягнуть воза на трьох роботах працюючи, та ще й соромно їм, коли не можуть чергової забаганки батьків виконати.

Ну я й не витримала, запитую:

— Скоро Маринка заміж вийде, в декрет піде. Буде нам радість. Бавитимемо онука, треба буде підтримати діток.

— Діти не причина про батьків старих забувати. – зразу ж відсікла мені сваха. – А як ми ще й допомагати повинні, то нащо починати таку женячку? Підтримати “діток”, а про нас хто подбає?

Приїхала я звідти і одразу в душ, бо хотілось із себе оте відчуття неприємне зітерти. При нагоді із сином вирішила про почуте і побачене поговорити, а той лиш відмахнувся:

— Мамо, вони окрема сім’я. Я вже три роки із Маринкою живу. Вплинули їхні відносини якось на наші? Хай розбираються.

Про те, що сім’я у нього буде із Маринкою і потреби батьків Марини зрештою ляжуть на його гаманець, він чути не бажає.

— Ти не справедлива, мамо. Тобі все бачиться у викривленому світлі. Так не є?

Але чи й справді я все не так зрозуміла. Дорослі діти повинні допомагати батькам аж так? У п’ятдесят, то вже старість прийшла?

Скажіть, мої побоювання безпідставні?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page