fbpx
Історії з життя
У валізу полетіла остання сорочка, зверху ж примостився ноутбук. — Значить так. Квартира оплачена до кінця місяця, хочеш жити тут далі – плати сама

Син.

— Ми ж начебто домовлялися! – сердився Арсен, дивлячись на свою дівчину. Та тільки безневинно посміхалася, погладжуючи округлий животик, що ще більше дратувало хлопця. — Жодних дітей, поки ми вчимося! Ти була згодна! Сама казала, що спочатку треба стати на ноги! А тепер виходить, що ти мені брехала. І коли я їхав, ти вже чекала на дитину! Чудовий сюрприз! Ми не бачилися лише два місяці! — Він видихнув і, трохи заспокоївшись, продовжив: — І який термін?

— Майже п’ять місяців, – скромно посміхнулася Лариса.

— І ти мовчала? — Арсен жбурнув у стіну перше, що потрапило йому під руку, це була книга «Поради з виховання дітей». Побачивши назву, хлопець ще й кілька разів копнув ногою ні в чому не винну енциклопедію. — Ні, я звичайно, бовдур, що сам не помітив, але ти! Ти! У мене просто немає слів! Навіщо? Що ми зможемо дати тій дитині? Ні квартири, ні роботи!

— Я завжди хотіла малюка, а ти був проти. Довелося схитрувати. — З обличчя дівчини не сходила задоволена посмішка. — Навчання — це не моє, я з дитинства хотіла велику родину! Виховуватиму малюка, а потім ще одного. Квартиру нам твоя бабуся віддасть, сама нехай переїжджає до дітей.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно. То коли весілля? Врахуй, я скоро в жодну сукню не влізу, треба поквапитися.

— А як талановито прикидалася хорошою дівчинкою? – саркастично посміхнувся Гнат, дістаючи з шафи валізу. — Тобі треба було податися в актриси!

— Що ти робиш? – Лара здивовано дивилася на хлопця, котрий почав швидко збирати свої речі.

— А що, хіба не видно? Збираюся звалити звідси! — У валізу полетіла остання сорочка, зверху ж примостився ноутбук. — Значить так. Квартира оплачена до кінця місяця, хочеш жити тут далі – плати сама. Я більше не хочу тебе бачити. З’явиться дитина – зробимо експертизу. Моя – допомагатиму.

— Як це? – безглуздо закліпала очима Лариса. — Ти повинен зі мною одружитися! Я! Я твоїм батькам повідомлю! І на весь універ прославлю!

— Начхати. Батькам я легко зможу все пояснити, вони з моєю позицією не заводити дітей до тридцяти згодні. Та й ти не подобаєшся моїй мамі, – хлопець швидко оглянув квартиру, перевіряючи, чи не залишив чого. – І всі мої друзі також знають про мою позицію. А почнеш розпускати чутки – пошкодуєш. Сама у всьому винна.

Десять років по тому.

— Слухай, Арсене, — серйозно почав керівник відділу, в якому працював чоловік. — До мене дійшли неприємні чутки, тож вирішив з тобою поговорити.

— Що ж, Євгене Борисовичу, я вас уважно слухаю.

— У тебе є син?

— Є, — скривився Арсен, згадуючи не найприємнішу історію в житті. – Йому незабаром буде десять.

— Але ж ти з ним не живеш? – допитувався начальник.

– Ні. Більше того, я з ним навіть не знайомий, – досить спокійно відповів чоловік, відкладаючи убік документи. — Я зустрічався з дівчиною, тоді вона здавалася мені ідеальною. А головне, вона була згодна з моєю думкою, що дітей потрібно заводити лише тоді, коли є певний рівень життя.

Тоді я перейшов на останній курс, роботи до ладу не було, як і свого житла. Влітку я поїхав на заробітки, а коли повернувся, дізнався, що моя благовірна на п’ятому місяці.

— І ти так просто її залишив? Одну з дитиною?

— Треба було думати головою, — їдко відповів Арсен. – І ні, я не покинув. Фінансами допомагав. І зараз допомагаю. Віддаю хорошу суму із кожної зарплати. І вимагаю звіту за кожну копійку.

— А ти в курсі, що ця пані всім плачеться, що ти їй надсилаєш одні копійки? Що дитину ніколи не любив і навіть виховуєш бідного хлопчика не лише словами?

— Серйозно? — Стукнув по столу Арсен. Його юнацька безтурботність продовжує отруювати йому життя навіть після стількох років! — Дострибалася! Більше ні копійки не дам, хай на аліменти подає! А якщо зважити, яка у мене офіційна зарплата.

— Ну, але ж син ні в чому не винен, – нерішуче промовив Євген Борисович, швидко підраховуючи приблизну суму. Так, у їхній фірмі більшість заробітної плати була в конвертах. — Йому ж їсти хочеться.

— У нього є мати, яка корчить із себе казна що. І так само виховує сина. Я бачив його якось у дворі. Нахабний, невихований, вважає себе мало не принцом. І до речі, Лариса нещодавно заміж вискочила. А щодо чуток – я попереджав.

Тепер Арсен платить лише аліменти близько однієї з половиною тисячі гривень. Адже раніше платив у шість разів більше.

Лариса намагалася обурюватись, але. Сама винна. Треба було менше брехні розпускати.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page