fbpx

У вас було таке відчуття, що ось тут я почекаю, а вже потім як заживуууу. Буду робити те, що хочу, буду казати те, що хочу, буду чинити так, як хочу. Просто треба трішечки почекати, зовсім трішечки.

Звичайно, що ви ще маєте пам’ятати, що все у вас має бути, як у людей. Тому треба найперше – вийти заміж!

Без цього пункту ну просто ніяк, ви не матимете морального права робити те, що хочете, казати те, що хочете. Чинити так, як хочете, коли ви – незаміжні!

І ось я вийшла заміж, тому вирішила, що можу вже жити так, як я хочу, а хотіла я жити у місті в гарній квартирі.

Проте, прийшлося жити в селі з свекрухою і свекром.

– Галю, почекай трохи, я зароблю на власну хату і тоді житимемо окремо.

– Але я не хочу жити в селі, я хочу квартиру і місто!

– Галю, ти заробляєш чи я?

– Ти.

– Тоді живемо так, як я кажу.

Одразу на гадку спала казочка про лисичку, яка запропонувала з’їсти спочатку обід зайчика, а потім вона своїм поділиться…

І ось я вирішила поділитися з чоловіком своїм часом і то так щедро, бо привела йому на світ дві донечки і синочка. Всі були раді, а я ж думала про те, коли я почну жити так, як хочу?

Напевно, тоді, коли діти підуть у школу. але справа в тому, що, коли молодший пішов у школу, то старша донька вискочила заміж і треба було вже помагати з онуком!

Коли син скінчив школу, то вже середня донька просила мене допомагати няньчити її дітей.

Подумала, що як тільки онуки підуть в школу, то тоді я вже точно буду жити так як хочу, а не у вічних клопотах з дітьми і господаркою.

Стукнуло мені шістдесят років з тими всіма чеканнями і сталося ще одне диво – я вже не знаю, як я хочу жити, що робити і як чинити.

Хата у нас є, в ній вічні ремонти, грошей ні на що не вистачає, бо діти хочуть аби ми їм і досі допомагали.

– Інші матері їдуть в ваші роки на заробітки та помагають, – кажуть мені, – Ви ж бачите, яка зараз скрута. А ви вдома сидите та пилюку витираєте! Скільки можна ті порядки наводити?

Справді? Скільки можна?

Я зібрала сумку і подалася в Італію. Наведу людям в хаті чистоту, а вони дякують і усміхаються, гроші платять. А вдома що? Все як належне сприймали, носом на мої страви могли крутити.

– Добре, що свиню маємо та доїсть – не раз казала свекруха.

А тут ніхто тебе не питає на що ти використаєш свої гроші, сама собі ґаздиня! Хто б міг подумати, що я лише тут зрозумію, що я сама собі ґаздиня? Що хотіла – те й зробила.

Діти здивувалися, що я їм нічого не висилаю, адже доччині чоловіки без роботи, син мій теж заробітку доброго не має, чоловік на господарці. Наче я їм зобов’язана допомагати, а від мене нема ні копійки.

– Я вам нічого не висилатиму, а складаю на квартиру, – сказала я те, що думала сказати роки.

– Яка квартира? Ти в паспорт подивися!, – почав чоловік.

– Мамо, наші діти цукерків не бачать і нового одягу! Ти чим думаєш? Що тобі сталося?, – долучилися діти.

– Дочко, ми від тебе такого не сподівалися! Що про нас люди подумають, – взялися й батьки.

Я знаю своє, головне аби мені вистачило здоров’я на квартиру заробити, бо тут якщо робити, то можна швидко заробити, але я вже не хочу аж так працювати. досить з мене. Треба вже тим життям насолодитися трохи та вгору подивитися, а не лише до землі та каструлі. Думаю, що вже пора мені жити так, як я собі того хочу, хіба ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page