Звичайно, що ви ще маєте пам’ятати, що все у вас має бути, як у людей. Тому треба найперше – вийти заміж!
Без цього пункту ну просто ніяк, ви не матимете морального права робити те, що хочете, казати те, що хочете. Чинити так, як хочете, коли ви – незаміжні!
І ось я вийшла заміж, тому вирішила, що можу вже жити так, як я хочу, а хотіла я жити у місті в гарній квартирі.
Проте, прийшлося жити в селі з свекрухою і свекром.
– Галю, почекай трохи, я зароблю на власну хату і тоді житимемо окремо.
– Але я не хочу жити в селі, я хочу квартиру і місто!
– Галю, ти заробляєш чи я?
– Ти.
– Тоді живемо так, як я кажу.
Одразу на гадку спала казочка про лисичку, яка запропонувала з’їсти спочатку обід зайчика, а потім вона своїм поділиться…
І ось я вирішила поділитися з чоловіком своїм часом і то так щедро, бо привела йому на світ дві донечки і синочка. Всі були раді, а я ж думала про те, коли я почну жити так, як хочу?
Напевно, тоді, коли діти підуть у школу. але справа в тому, що, коли молодший пішов у школу, то старша донька вискочила заміж і треба було вже помагати з онуком!
Коли син скінчив школу, то вже середня донька просила мене допомагати няньчити її дітей.
Подумала, що як тільки онуки підуть в школу, то тоді я вже точно буду жити так як хочу, а не у вічних клопотах з дітьми і господаркою.
Стукнуло мені шістдесят років з тими всіма чеканнями і сталося ще одне диво – я вже не знаю, як я хочу жити, що робити і як чинити.
Хата у нас є, в ній вічні ремонти, грошей ні на що не вистачає, бо діти хочуть аби ми їм і досі допомагали.
– Інші матері їдуть в ваші роки на заробітки та помагають, – кажуть мені, – Ви ж бачите, яка зараз скрута. А ви вдома сидите та пилюку витираєте! Скільки можна ті порядки наводити?
Справді? Скільки можна?
Я зібрала сумку і подалася в Італію. Наведу людям в хаті чистоту, а вони дякують і усміхаються, гроші платять. А вдома що? Все як належне сприймали, носом на мої страви могли крутити.
– Добре, що свиню маємо та доїсть – не раз казала свекруха.
А тут ніхто тебе не питає на що ти використаєш свої гроші, сама собі ґаздиня! Хто б міг подумати, що я лише тут зрозумію, що я сама собі ґаздиня? Що хотіла – те й зробила.
Діти здивувалися, що я їм нічого не висилаю, адже доччині чоловіки без роботи, син мій теж заробітку доброго не має, чоловік на господарці. Наче я їм зобов’язана допомагати, а від мене нема ні копійки.
– Я вам нічого не висилатиму, а складаю на квартиру, – сказала я те, що думала сказати роки.
– Яка квартира? Ти в паспорт подивися!, – почав чоловік.
– Мамо, наші діти цукерків не бачать і нового одягу! Ти чим думаєш? Що тобі сталося?, – долучилися діти.
– Дочко, ми від тебе такого не сподівалися! Що про нас люди подумають, – взялися й батьки.
Я знаю своє, головне аби мені вистачило здоров’я на квартиру заробити, бо тут якщо робити, то можна швидко заробити, але я вже не хочу аж так працювати. досить з мене. Треба вже тим життям насолодитися трохи та вгору подивитися, а не лише до землі та каструлі. Думаю, що вже пора мені жити так, як я собі того хочу, хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
