fbpx

– У вас ніколи грошей немає! Ніколи! Всім дівчаткам з класу дарують щось на день народження, а мені – нічого! Що я їм скажу тепер, наді мною сміятимуться, – розмазуючи сльози по щоках заревіла Леся і вибігла з кухні, почувся звук дверей, що закриваються. Леся закрилася у себе в кімнаті. Мама встала і почала підігрівати пісні макарони

—Мамочко! Я придумала подарунок на свій день народження! – Леся вбігла в кухню, не роззувшись.

Мама сиділа на кухні і щось рахувала, вписуючи в зошит цифри і перебираючи дріб’язок з гаманця. Жінка обернулася на голос доньки і насупилася.

– По-перше, роззуйся, по-друге, йди мий руки.

– А по-третє, у мене скоро день народження!

– Доню, ми не будемо святкувати його в цьому році, вибач…

Леся скривила губи, готуючись заплакати.

– Як не будемо святкувати? Я вже запросила подружок і сказала, що ти спечеш медівник і подарунок вже вибрала – нову курточку! Ну, мамо, як так можна? Ти що, мене зовсім-зовсім не любиш? А як же мій подарунок?!

Жінка втомлено потерла чоло.

– Мила, потерпи трохи, зарплату знову затримують, татові не виплатили теж, Віті потрібні зимові чоботи…

– У вас ніколи грошей немає! Ніколи! Всім дівчаткам з класу дарують щось на день народження, а мені – нічого! Що я їм скажу тепер, наді мною сміятимуться, – розмазуючи сльози по щоках заревіла Леся і вибігла з кухні, почувся звук дверей, що закриваються. Леся закрилася у себе в кімнаті. Мама встала і почала підігрівати пісні макарони. Йшов дев’яносто четвертий рік. Заводи закривалися одні за одним, ті, які ще працювали, не виплачували зарплату по кілька місяців, іноді працівникам підкидаючи подачки, у вигляді продуктів харчування в рахунок зарплати за завищеною ціною. Люди брали, а що робити? Ось і нещодавно на заводі, де працювали батьки Лесі і Віті дали по мішку макаронів і цукру. Пісні макарони на сніданок, обід і вечерю, з солодким чаєм… Син ходить в осінніх черевиках, скоро морози, потрібно обов’язково купити йому зимові чоботи з решти грошей. Про який день народження можна було говорити? Сівши знову за стіл, жінка заплакала. Хтось ззаду підійшов і погладив її по волоссю.

– Мам, ти чого?

– Вітю, ти прийшов, йди поїж, макарони на плиті.

Старший син присів поруч з матір’ю:

– Леся довела? Чую, як голосить.

– Так, хоче день народження, подружок покликала…

– Я поговорю з нею.

– Не треба, вона має рацію! Адже це її свято, звичайно, вона засмутилася.

– Леся не маленька вже, пора дорослішати, – на кухню зайшов батько сімейства.

– Але, тату, це ж її день народження.

– Вибирай, тобі зимові чоботи чи влаштуємо Лесі свято, га? – стукнув по столу кулаком чоловік. Вітя твердо подивився на батька:

– Нехай у Лесі буде свято. Вона маленька ще, а я дорослий, доходжу в черевиках.

Батьки перезирнулися і кожен відвернувся в різні боки. Лесю обрадували, сказавши, що свято буде і вона може запрошувати подружок. Вискнувши від радості, дівчинка повисла на шиї у батька і розцілувала маму в щоки, не звернувши уваги, як та крадькома дивилася на старі осінні черевики сина.

Леся кілька тижнів вже ходила на ринок і дивилася на курточку, ось і цього разу прийшла:

– Скоро я тебе куплю, – сказала дівчинка.

– Батьків переконала? – запитала з посмішкою продавщиця, Леся кивнула і, попрощавшись, втекла.

День народження був першого грудня, а двадцять дев’ятого листопада розпочалася справжня зима. Леся з подругами, як тільки закінчувалися уроки, вибігали на подвір’я, ліпити сніговика, кататися на санках.

– Лесю, а чому твій брат не виходить гуляти? – запитала якось подруга дівчинку, та невизначено знизала плечима.

– Звідки я знаю? Не хоче, напевно.

Прийшовши ввечері додому вся в снігу, обтрушуючись від його залишків в коридорі, Леся поглядом вперлася в черевики брата. Щось кольнуло у дівчинки у середині на секунду.

– Мамо, чаю хочу! – роздягнувшись, вона побігла на кухню. – Там такий мороз !! Снігу купа, Вітько, ти чому не гуляєш?

Запитала вона брата, який читав книгу за столом.

– Не хочу, холодно.

– Ехх ти, мерзляк, – засміялася Леся.

– Мамо, бабуся сказала, що подарує мені гроші на день народження, і подружкам я замовила гроші, мені як раз вистачить на нову курточку!

Мама швидко глянула на сина, той, не моргнувши оком, сьорбаючи гарячий чай, продовжував читати.

На наступний ранок діти вийшли в школу.

– Вітю, тримай! – хлопчик обернувся і йому в шапку прилетіла сніжка.

– Вітю, час є, давай пограємо трохи! – просила дівчинка брата, намагаючись його наздогнати. В очі кинулися чорні черевики, які так безглуздо виглядали серед білого снігу. Вітя ішов швидко до школи, іноді провалюючись в сніг і тоді зупинявся, витрушуючи його з взуття. Леся забарилася на крок, невідоме раніше відчуття прокидалося в дівчинці, немов проліски ранньою весною.

“… Віті потрібні зимові чоботи.. У вас ніколи грошей немає!… Вітю, ти чому не гуляєш?…”- промайнуло в голові дівчинки і вона важко видихнула. -“Але ж, це моє свято і мій подарунок…”.

Перше грудня почалося з запаморочливого запаху від маминого медівника. З самого ранку Лесю почали вітати, спочатку батьки, потім брат, потім прийшли бабуся з дідусем, як і обіцяли подарували гроші, трохи грошей подарували і подружки.

– Тобі вистачає на курточку? – посміхнулася мама ввечері, зайшовши перед сном до Лесі.

– Мені вистачає грошей на подарунок, – відповіла дівчинка. Наступного ранку побігли з подругою на ринок, Леся зібрала всі подаровані гроші. Вони підійшли до прилавка, де висіла її курточка.

– Ну, міряй, – нетерпляче сказала подруга. Леся завагалася, продавщиця послужливо подала курточку. Дівчинка одягла обновку. Подруга охнула заздрісно:

– Як тобі класно!

Леся покрутилася біля дзеркала, милуючись віддзеркаленням.

– Бери, чого стоїш? – квапили її.

Зітхнувши, дівчинка зняла курточку, вийняла гроші, перерахувала. Потім підійшла до прилавка, де стояли зимові хлопчачі чоботи, знову перерахувала гроші. Продавщиця з подругою з подивом дивилися на Лесю. Вибравши пару, покрутивши їх в руці, перевіривши чи теплі, дівчинка з посмішкою сказала:

– Беру, загорніть, будь ласка…

Того ж дня, після обіду Вітя з Лесею вже щосили грались у дворі у сніжки. Сніг кружляв, діти веселилися, а мама стояла біля вікна, плакала і не знала, чи то від щастя, чи то від горя сльози течуть…

Автор: Олена Kоновалова.

Фото – ілюстративне, з відкритих джерел.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page