Олена Петрівна, вивантаживши з таксі п’ять важких сумок, нерішуче тупцяла біля під’їзду. Двері були зачинені. Вона розгублено озиралася довкола, не знаючи, що робити.
«Ото придумала!» – лаяла себе подумки. – «Сюрприз! Сюрприз! А якщо їх удома немає?» – Вона глянула на свої сумки. – «Куди я з усім цим? Треба було таки зателефонувати.»
Жінка дістала з кишені телефон і набрала номер доньки:
– Мамо, що сталося? – пролунав із слухавки сонний і стривожений голос Наталі. – У вас усе гаразд?
Не хвилюйся, усе добре, – заспокоїла її мати. – Я до вас у гості приїхала. Так би мовити, сюрприз. Тисну на домофон, а він мовчить.
– Він уже два дні не працює, – пробурмотіла донька. – Ой! Ти що, біля нашого під’їзду? Зараз буду.
– А біля якого ж іще? – усміхнулася Олена Петрівна, ховаючи телефон у кишеню. – У нас у селі домофонів немає. Самі собаки.
Вона поглянула на свої сумки. Бездомний пес, підібгавши хвіст, обнюхував її поклажу. Помітивши її погляд, він прудко відбіг на кілька кроків.
– Голодний? – пожаліла його жінка. – У мене ковбаса лишилася. Зачекай, зараз дам.
Вона дістала з сумки шмат ковбаси й кинула собаці. Двері відчинилися.
– Мамо! – кинулася до неї Наталя. – Чому не подзвонила? Ми б тебе зустріли.
– Бабусю! – вискочив онук Іванко й повис на ній. – А дідусь приїхав? А в садок я сьогодні не піду?
– Не підеш, не підеш, – усміхалася Олена Петрівна.
Похапцем збираючись на роботу, Наталя гасала по квартирі. Іванко, запихаючи в рот чергову ложку домашнього сиру, щасливо посміхався. Олена Петрівна оглянулася.
– А де Михайло? Я йому риби в’яленої привезла.
– Тато в відрядженні, – з повним ротом пояснив онук. – Він там довго буде.
– У якому відрядженні? – здивовано глянула Олена Петрівна на доньку. – Чи я щось не знаю? Мені вже час хвилюватися?
– Мамочко, – Наталя чмокнула її в щоку, – увечері. Повернуся з роботи, поговоримо. А зараз я спізнююся.
Після розмови з донькою Олена Петрівна не могла заснути. Вона довго крутилася в ліжку, а тоді тихенько встала, щоб не розбудити домашніх, вийшла надвір і сіла на лавку біля під’їзду. Знайомий пес підбіг і ткнувся мокрим носом їй у коліна.
– Привіт, – погладила вона собаку. – Зараз нічого немає. Вранці нагодую. – Жінка зітхнула. – Отак буває. Посварилися через дурницю. А далі покотилося. Ніхто не хоче поступатися. Вже й до розлучення дійшло. А про сина подумали? Як дитині без батька? І була б причина. – Олена Петрівна зневажливо пирхнула. – Михайло її образив, а вона вигнала. У сім’ї всяке буває. Треба бути мудрішим і стриманішим.
Пес глянув на неї й поклав голову їй на коліна.
– От ти розумієш, – звернулася вона до собаки. – А я не можу. Як так можна? Гаразд, зачекай, я зараз щось тобі винесу.
Уранці, провівши доньку на роботу, а онука в садок, Олена Петрівна рішуче попрямувала до вокзалу. Помітивши двох молодих ромок, вона підійшла до них. Жінки трохи пошепотілися.
Михайло, трохи втомлений, вийшов із роботи й попрямував до своєї машини. Дорогу йому перегородила молода панянка.
– Дай я тобі погадаю, – заторохтіла вона. – Позолоти ручку, усю правду скажу. – Раптом вона злякано відскочила від чоловіка й почала хреститися. – Хлопче, щось недобре за тобою ходить. Правду кажу. Я навіть грошей не візьму. Гріх із тебе брати.
Михайло махнув рукою й пішов далі.
Дружина в тебе блондинка. Красуня, – вела далі панна. – Сину п’ять. Ні, шість років недавно виповнилося. Квартиру рік тому купили. Посварилися ви через якусь дурницю. Збираєтеся на наступному тижні на розлучення подавати. Але це не ваша доля. На вас заздрісники навели. Хочуть усю сім’ю звести. Ти перший, потім дружина й син.
Михайло зупинився й обернувся до жінки. Вона злякано дивилася на нього й хрестилася.
– Що ти верзеш? – не витримав він. – Куди звести?
– Милий. Не підходь до мене, мені життя дороге, – жінка відскочила. – Нічого мені від тебе не треба. Іди своєю дорогою.
Вона розвернулася й швидко задріботіла тротуаром у протилежний бік. Михайло постояв і кинувся за нею.
– Стій! – гукнув він. – А що робити? Є якийсь вихід?
Жінка зупинилася, простягла руку.
Стій, де стоїш. Не підходь. Зараз подивлюся.
Вона пильно розглядала чоловіка й щось шепотіла.
Ім’я твоє на «М» починається. Гарна буква. Слово «Милість» із нею співзвучне. – Вона задумалася й глянула в небо. – Сьогодні ввечері йди до фонтану. Якщо врятуєш людське життя, може, й свою долю повернеш.
Панна швидко розвернулася й зникла за рогом будинку.
– Що за нісенітниці, – скривився Михайло. – Кого я там у фонтані рятувати повинен?
Він сів у машину.
«А може, й не нісенітниці, – подумав він. – Вона всю правду сказала. Навіть першу букву імені вгадала. Може, з’їздити до фонтану? Я, звісно, в це не вірю. Просто прогуляюся. Вечір гарний, теплий. Пройдуся.»
Олена Петрівна підійшла до доньки.
– Наталю, ходімо прогуляємося трохи. До фонтану підійдемо, – запропонувала вона. – Кажуть, там увечері дуже гарно.
– Ура! – зрадів Іванко.
Жінки неквапливо гуляли довкола фонтану. Олена Петрівна захоплено фотографувала доньку й онука на телефон.
– Ой, диви, який вигляд! – вигукнула вона. – Зараз селфі зроблю. Подруги заздрити будуть.
Вона сіла на край фонтану, витягла руку, вигнула спину й із гучним криком гепнулася у воду.
– Допоможіть! – вигукувала вона. – Я тут!
Наталя миттю побігла до мами. Іванко підбіг за нею. Двоє чоловіків кинулися до жінки. Краєм ока Олена Петрівна помітила, як зять поспішає на поміч. Але незнайомий хлопець був ближче. Оцінивши ситуацію, вона, не припиняючи лементувати, почала просуватися до Михайла.
– Відійди, – замахала вона на хлопця. – Мене зять хай рятує.
Хлопець остовпів і зупинився. Михайло підскочив першим. Він спробував підняти жінку.
– Нога! Нога! – щиро повторювала Олена Петрівна.
Незнайомий хлопець кинувся до неї.
– Стій! – сердито блиснув очима Михайло. – Це моя теща! Мені й рятувати!
– Дивні якісь, – махнув рукою хлопець і розвернувся.
– Кого ти дивною назвав? – спалахнув зять. – Мою тещу? Та я зараз…
Олена Петрівна міцно вчепилася в зятя.
– Михайлику, – заскиглила вона. – Допоможи, милий.
Незнайомий хлопець покрутив пальцем біля скроні й виліз із фонтану.
Олена Петрівна лежала в ліжку. Загіпсована нога трохи боліла. Донька, зять і онук пили чай на кухні.
«Учасно я приїхала, – міркувала вона. – Із мінусів – втрата телефона. Ну й грець із ним, куплю новий. І тріщина. Якось невдало я гепнулася. Репетиції, мабуть, не було. Але й це загоїться. А з плюсів – собаку прилаштувала» – Вона глянула на пса, що спав біля ліжка. – «І сім’я возз’єдналася.»
– Тату, – почула вона голос Іванка, – а ти ще поїдеш у відрядження?
– Ні, котику, – відповів Михайло. – Нам ніякі відрядження не потрібні.
Наталя щасливо сміялася.
