Учора ледь не плакала, настільки мені незручно було. Все через мою маму і її прагнення допомагати оточуючим. Ніби це й добре, але не в нашому випадку.
Є у нашому селі жінка, яку буквально без нічого син виставив на вулицю. Звісно, люди не залишились байдужими. Голова впустив її у невеличку хатину, яку перед тим відремонтували за рахунок небайдужих. Позносили їй усе, що змогли. Я теж їй посуд носила. Чайник купила і штори на вікна. Жінка вона хороша і всім її шкода.
Так от учора приводить до мене її моя мама і каже спокійно:
— Винеси будь ласкава їй покривало на диван. У тебе в шафі на верхній полиці пилом припадає, а людині потрібно.
Я одразу зрозуміла про яке саме покривало мова. Я його на диван у зал застилаю, коли свято якесь. Воно ручної роботи і неймовірно гарне, овеча шерсть. З Карпат колись привезла. А тут віддай!
Стою, як школярка і не знаю, як відмовити пристойно і аби нікого не образити.
— Мамо, так воно зіпсоване, мені соромне таке віддавати людині.
А мама без церемоній і зайвих слів влітає у дім до шафи і оте саме покривало розгорнувши уже оглядає. Я тихцем до неї і шепочу, що і до чого. А вона кинувши те покривало вилітає з хати і беручи ту жінку за руку заявляє:
— Ходімо, я тобі свої повіддаю. Най їй його міль з’їсть. Пошкодувала обездоленій шмаття. Не такою я тебе ростила, доню.
Вилітають удвох із двору, а я і охнути не встигла. Стою ніби у щось вляпалась і обтікаю.
Всю ніч не спала. Ніби це й моя річ і я нею розпоряджаюсь. Я нікому те покривало не обіцяла, але я ж і винною залишилась. Так я користуюсь ним ну два, три рази на рік. А може я не правильно вчинила і потрібно було віддати?
Автор Анна к.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
