Учора вперше з майбутньою свекрухою познайомилась. Вийшла у повному замішанні. навіть слів не доберу, як це все назвати. Мама каже не звертати уваги, адже ж не з нею житиму, а з чоловіком. Проте я вже не впевнена, що узагалі хочу поєднувати своє життя з цією родиною.
З Олегом ми три роки зустрічались. Завжди вважала, що мені з ним дуже пощастило, та й подруги заздрили відверто. Олег уважний, щирий, спокійний і врівноважений. Я відчувала себе поруч із ним у повній безпеці, була впевнена у ньому, навіть більше ніж у собі.
Мама була на сьомому небі від щастя після знайомства з ним. Усе повторює:
— Він у тебе – золото. Таких не відпускають. Бережи його і цінуй. Та ще й з родини забезпеченої. Я долі не маю, хоч ти у мене у щасті житимеш.
Хоч Олег з моєю мамою познайомився майже одразу, з його я не поспішала знайомитись. Вважала, що наші відносини ще не вийшли на той рівень. Олег мене розумів і не наполягав. Та й проживала його мама в іншому місті, їхати далеко, тому питання про знайомство було відкладено на невизначений термін.
А на початку осені Олег мені зробив пропозицію. Я одразу ж відповіла щасливе “Так”. Час нині не простий, але мені 27, а йому за тридцять, обоє розуміємо чого хочемо від життя і створення сім’ї – виважений крок.
— Я одразу тобі кажу, – лиш тільки ми в дім зайшли, з порогу мені мама Олега заявила, – Одразу кажу, що внуків у мене ніхто не забере.
Я отетеріла. Погодьтесь, якось не чекаєш замість привітання от таких слів. Ірина Дмитрівна, висока, статна жінка, зовсім не схожа на свого сина. Я й куртку зніти не встигла, так і стояла у кросівках на порозі, а вона продовжувала.
— Що хоч мені кажи, а я приїздитиму до вас коли мені зручно буде. Онуки повинні знати свою бабусю. У вас не буде, що мама мами важливіша.
Першою моєю реакцією було потихенько по стінці, по стінці і до виходу, але зайшов Олег, який на подвір’ї щось затримався:
— Мамо. – сказав добродушно і обійняв Ірину Дмитрівну. – ну чого ти Оленку на порозі тримаєш? Давай хоч познайомимось, чи як?
Вона нас провела за багато накритий стіл. Я й слова не мовила – говорила вона. Розповідала, що ми робитимемо, чого не робитимемо після того, як укладемо шлюб. Інколи вона зривалась, плакала, виходила у іншу кімнату. Олег посміхався втішав її, запевняв, що для хвилювань нема причин. Вона поверталась і все повторювалось.
Чесно, я вийшла звідти у повній і абсолютній розгубленості. Очікувала чого завгодно, тільки не такого “концерту”. Думала Олег щось пояснить, але він сказав лиш:
— От бачиш, моя мама прекрасна людина. А ти переймалась.
Розповіла про все матері. Вона просить не зважати, адже житимемо ми в різних містах і та жінка не матиме до нас абсолютно ніякого відношення.
— Зрештою, головне, аби між вами мир був і любов. – каже мама.
Але я дивлячись на майбутню свекруху і на реакцію її сина, мого майбутнього чоловіка і вже не впевнена, що хочу мати з цією родиною щось спільне.
Можливо, я себе просто накручую? Може мама права і не потрібно от так згаряче приймати рішення про розтавання?
Оленка Р.
12,10.2022
