Я сидла на дивані в квартирі своєї подруги Софії, тримаючи в руках його телефон, який він випадково залишив удома. Серце калатало так, що я ледве дихала. Двері раптом відчинилися з гучним скрипом, і він увірвався всередину, блідий, з розширеними очима.
— Соломійко, будь ласка, дай мені пояснити! Я благаю тебе! — його голос тремтів, коли він кинувся до моїх ніг і схопив мене за руки.
— Пояснити що саме, Романе? — я вирвала руки й підняла телефон. — Це твої «робочі» повідомлення від пані Ірини? «Мій котику, чекаю тебе сьогодні ввечері, як завжди»? Чи «Ти мій найкращий працівник і не тільки»? Ти думаєш, я сліпа?
Він опустив голову, по щоках котилися сльози.
— Так, я розумію але це не те, що ти думаєш! Я зробив це тільки заради нас! Заради квартири! Заради нашого майбутнього! Вона обіцяла мені величезні премії. І я погодився. Бо інакше ми б ще років п’ять жили з твоїми батьками! Соломійко, я не люблю її! Я люблю тільки тебе!
Я відвернулась, аби не бачити його зрадливих очей.
— Угода? Романе? Ти думаєш, я зможу колись дивитися на тебе й не згадувати, як ти вчинив?
Він схопився за мою ногу.
— Я припинив усе два тижні тому! Коли зрозумів, що не витримаю! Я збирався тобі все розповісти після того, як зберемо останню суму! Будь ласка, не руйнуй нашу сім’ю! Я благаю.
Мене звати Соломія. Мені зараз двадцять сім, і я досі не знаю, чи зможу колись пробачити людину, яку любила найбільше на світі.
Після школи я вступила до Київського політехнічного на факультет інформаційних технологій. Батьки казали, що це перспективно, а я просто любила комп’ютери й мріяла колись створити щось своє. Перші три курси пролетіли непомітно: лекції, сесії, ночі за кавою в гуртожитку. А на третьому все змінилося.
Я познайомилася з Романом на студентській конференції. Він був з економічного факультету, старший на рік, завжди посміхався так, ніби знає якийсь секрет. Ми разом готували презентацію про стартапи, і він умів пояснити складні речі так просто й весело, що я могла слухати його годинами.
— Соломійко, ти знаєш, що твої очі світяться, коли ти говориш про код? — сказав він якось за кавою в їдальні.
Я засміялася й почервоніла. Так почалося.
Ми почали зустрічатися. Спочатку просто гуляли парком, їли морозиво на Андріївському, потім він познайомив мене зі своїми друзями. Роман умів зробити звичайний день особливим: то влаштує пікнік на Трухановому острові, то знайде кінотеатр, де показують старі українські фільми.
Коли я закінчила четвертий курс, ми вже жили разом у маленькій зйомній квартирі на Троєщині. Батьки були не в захваті, але я сказала: «Ми серйозно». І вони зітхнули й прийняли.
Одного літа ми поїхали до Затоки вдвох. Це була наша перша спільна відпустка. Ми жили в маленькому будиночку біля моря, готували на мангалі, купалися до синього кольору шкіри. Одного вечора Роман взяв мене за руку й повів на самий край пірсу, де хвилі гупали об бетон.
— Соломійко, — сказав він тихо, — я хочу, щоб ти знала: ти — моє все. І я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Офіційно. Назавжди.
Я розплакалася й кивнула. Ми поцілувалися під зорями, а наступного дня він купив у місцевої бабусі простеньку срібну каблучку з маленьким камінчиком і надів мені на палець.
Весілля було скромне, але дуже тепле. Ми запросили найближчих. Я в простій білій сукні, він у світлій сорочці. Тато плакав, коли вів мене до Романа. Ми танцювали й сміялися, бо дощ раптом пішов і всі ховалися під парасолями.
Після весілля ми вирішили жити з моїми батьками в двокімнатній квартирі на Лівому березі. Спали в моїй дитячій кімнаті, де ще висіли плакати з шкільних часів. Ми мріяли про свою квартиру. Велику, світлу, з балконом на Дніпро, відкладали кожну копійку.
— Якщо будемо економити, то років за шість-сім назбираємо.
Ми відмовилися від усього: від поїздок за кордон, від нових телефонів, від ресторанів. Купували одяг тільки на розпродажах. Я перейшла на фріланс, щоб більше заробляти, Роман брав додаткові зміни й проєкти.
— Бачиш, люба, ще трохи — і ми будемо пити каву на своєму балконі, — казав він, обіймаючи мене, коли я готувала вечерю.
Чотири роки ми жили як аскети. Друзі жартували: «Ви що, в монастир зібралися?». А ми сміялися й показували один одному зростаючу цифру на спільному рахунку.
А потім почалося.
Спочатку Роман став затримуватися. Спочатку на годину-дві.
— Начальниця новий проєкт запустила, — пояснював він, цілуючи мене в щоку. — Треба доробити.
Потім почав залишатися на ніч.
— Краще тут посплю на дивані в офісі, ніж о пятій ранку їхати додому, — казав по телефону.
Я вірила. Бо він приносив додому всю зарплату. І навіть більше — останні пів року почав отримувати дуже щедрі премії.
— Бачиш, я ж казав, що воно того варте, — посміхався він, показуючи повідомлення з банку.
Якось у суботу він поспішив на роботу й забув телефон на тумбочці. Я побачила, як екран засвітився. Повідомлення: «Котику, чому ти не відповідаєш? Скучила вже»
Я відкрила чат. І світ для мене зупинився.
Сотні повідомлень. Фото. Сердечки. «Мій найкращий працівник», «Чекаю тебе в кабінеті після 20:00». І його відповіді — такі ж теплі, такі ж грайливі.
Я просиділа на підлозі години три. Потім зібрала його валізу і написала записку: «Я все знаю. Подаю на розлучення. Не шукай мене».
Поїхала до Софії. Вона відкрила двері в піжамі, побачила мої очі й одразу обняла.
— Заходь. І не пояснюй поки що. Чай з м’ятою?
Тієї ж ночі Роман знайшов мене. Вірвався, як я вже розповідала на початку. Падав на коліна. Плакав. Розповідав що побачив варіант і пішов на це, бо його підвищили, бо не витримував бачити, як я втомлююся на двох роботах. Що припинив усе, коли зрозумів, що втрачає мене.
— Соломійко, я дурень. Я думав, що поступаюсь собою заради нас. А насправді зруйнував усе. Якщо ти підеш — я не знатиму, як жити.
Софія стояла в дверях спальні й дивилася на нас. Потім тихо сказала:
— Соломійко, ти маєш право на будь-яке рішення. Але вислухай себе. Тільки себе.
Я взяла тайм-аут. Попросила його піти. Уже тиждень живу в Софії, ходжу на роботу, посміхаюся клієнтам, а ввечері сиджу на кухні й дивлюся в одну точку.
Іноді він пише: «Я чекаю. Скільки треба. Хоч рік, хоч десять. Я доведу, що змінився».
Іноді я думаю: а чи зможу я колись знову довіряти? Чи зможу жити поруч із такою людиною. Так, заради мене, але все одно.
Софія каже:
— Любов — це не тільки почуття. Це ще й вибір. Ти можеш вибрати пробачити. А можеш вибрати себе.
Я поки що не знаю, що виберу.
Поки що просто дихаю. День за днем. І намагаюся зрозуміти, чи можливо склеїти те, що розбите на такі дрібні шматочки, що їх уже не зібрати.
Собі ніяк не можу пояснити його логіки. Чому він був із нею, але так відчайдушно намагається повернути мене? Де у цій ситуації правда? А може то я надто наївна? Можу у сучасному світі це вже давно норма?
Скажіть мені, як це все пояснити? Мій чоловік правий? То я чогось не розумію у цім світі?
Головна картинка ілюстративна.
