fbpx

«Україна понад усе», – що для вас це гасло, бо я не готова заплатити таку високу ціну. Зараз не готова

Коли Дмитро пішов в тероборону, я поїхала до Австрії з дітьми. Чи варто говорити, що всі мої думки були зайняті благаннями в Бога, долі, карми і будь-чого, що щось вирішує в цьому житті, що не хоче аби Життя спопеліло, щоб Воно зберегло його. Просто зберегло. Я молилася про поранення – будь-яке, навіть найтяжче, але аби він був живий. Був у мене.

Я не могла дивитися на батьків з дітьми, які сміялися, обіймали діток. Мої тільки тулилися до мене і вже не питали, де тато, бо я не мала відповіді на це запитання. Він десь там в вогкому окопі з обмерзлими ногами, але з надією в те, що у нас все добре.

Зв’язок був поганий, але я все-таки менш більш знала, що у них відбувається. І я прийняла для себе рішення – я зроблю все можливе аби він жив: «бронежилет, каска, тепловізор, далекомір, турнікети» – як «Отче наш».

Коли згорів їхній бус, я зібрала гроші на новий. Я вимагала, я вже не просила тих пожертв. Може когось образила, але я вже не мала сили на чужі тонкі життєві вібрації. Я його привезла сама – залишила дітей і гнала його тисячі кілометрів. Я така була рада, що побачу його.

Це не описати словами, як після довгої важкої роботи ти маєш змогу відпочити і тоді відчуваєш як болять руки і водночас – тепло розливається по всьому тілу, бринить в тобі і гріє.

Далі знову дні чекання повідомлення. Я вдячна дітям, які своїми буденними потребами притуплювали мої «отченаші», хвилювання то наростали, то спадали і так всі ці довгі місяці.

Він трішечки не дійшов, це були хвилини чи кроки, але не дійшов.

Я не готова платити таку ціну за вас, розумієте? Не готова! За вас, які потім голосуватимуть за «какая разніца», за вас, які крадуть гуманітарну, за вас, які сходять слиною через Пушкіна чи Катєріну, за вас, яким все одно, під яким прапором жити.

Я не хочу жити без нього, але тепер я змушена жити з вами.

You cannot copy content of this page